Еріх Ремарк - Життя у позику

Ліліан цілий тиждень лежала в готелі. Вікна були відкриті, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб її застав хворою. Не хотіла його також бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти і розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату і молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був з нею цілком щирий і розмовляв з нею, як з подругою.

— Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, — сказав і розсміявся. — Або, кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою

— Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, - сказала вона. — Що ти хочеш робити пізніше, Маріо?

Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

— Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово готує. Які у неї фетучіні! — Маріо поцілував пучки пальців. — То такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

— Прийду, — відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

— Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, — сказала.

— А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.

— Ти мусиш?

— Мій фах надто прибутковий, аби я міг від нього відмовитися. Але нелегкий. Це справді робота. Так мило з твого боку, що ти нічого від мене не хочеш.

Коли Маріо її вів готельним холом, перед очима Лілан мигнуло чиєсь знайоме обличчя. Як з’ясувалося, належало воно віконту де Пестре. Він упізнав її і наступного дня почав посилати квіти.

— Що ви робите в готелі? — поцікавився, коли врешті вона зателефонувала йому.

— Я люблю готелі. Чи ви хочете мене вислати до клініки?

— Звичайно, ні. У клініках роблять операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім з садом над одним з тихих каналів…

— У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі? Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене десь на вечерю.

— Вам можна виходити?

— Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?

«Це справді має присмак пригоди, — подумала, коли зійшла до холу. — Хто часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново і щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя». Заскочена цим відкриттям зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар’ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?

— Ви усміхаєтеся, — сказав Пестре. — Чому? Бо обманюєте свого лікаря?

— Не його. Куди підемо?

— До «Таверни». Візьмемо гондолу.

Гондола уже не була плавучою труною, ані чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки на чорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене і біле точене вино.

— Чому ви тут сама? — запитав Пестре.

— Для капризу, але я вже повертаюся.

— До Клерфе?

Він і про це вже довідався?

— Так, до Клерфе.

— Чи не можна б з цим ще почекати? — поцікавився обережно Пестре. Ліліан розсміялася.

— А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?