Віктор Гюґо - Знедолені

По цих словах старий розплакався.

Обхопивши голову Маріуса, він притиснув її до своїх старечих грудей, і обидва зайшлися плачем. Так іноді знаходить свій вияв найвище щастя.

— Тату! — вигукнув Маріус.

— Ну от я й дочекався, — пробелькотів старий. — Він усе-таки назвав мене «татом».

Маріус визволив голову з обіймів старого і лагідно мовив:

— Тату! Я почуваю себе добре, і, гадаю, мені тепер можна з нею побачитись.

– І це передбачено. Вона прийде завтра.

— Тату!

— Що таке?

— Чому не сьогодні?

— Ну, гаразд, хай і сьогодні. Ти тричі назвав мене «татом», і я ладен зробити для тебе все. Зараз я розпоряджуся, й тобі її приведуть. Усю цю історію вже оспівав колись у своїй елегії «Хворий юнак» Андре Шеньє, якого зарізали ті бандити… ті титани дев’яносто третього року.

І, затремтівши від страху, що так невчасно згадав про Андре Шеньє, старий миттю вискочив за двері, боячись наговорити ще більше зайвого. Йому здалося, ніби Маріус спохмурнів, але Маріус витав у хмарах і думав про Козетту, а не про дев’яносто третій рік.

Козетта й Маріус нарешті побачились.

У ту мить, коли увійшла Козетта, в Маріусовій кімнаті зібралася вся родина, включаючи й Ніколетту з Баском.

Козетта була схвильована, сповнена блаженства й трепету. Вона щось белькотіла, то бліднучи, то червоніючи, вона хотіла б кинутись Маріусові в обійми й не наважувалась.

Разом із Козеттою, тримаючись трохи позаду, увійшов поважний сивий добродій у всьому чорному, з білою хусточкою на шиї. Він усміхався якоюсь невиразною гіркою усмішкою. То був «пан Фошлеван» — Жан Вальжан.

Воротареві й на думку не спало б упізнати в цьому статечному буржуа страхітливого носія трупів, який з’явився перед його дверима в ніч на 7 червня, — обшарпаний, вимазаний багнюкою, бридкий, із закривавленим обличчям, — тримаючи на руках непритомного Маріуса. Одначе щось пробудило професійний нюх воротаря, і коли прийшли Козетта з Фошлеваном, він сказав дружині: «Не знаю, де, але мені здається, я вже бачив це обличчя».

У Маріусовій кімнаті Фошлеван став осторонь, біля дверей. Під рукою він тримав пакунок у зеленавій обгортці — здавалося, вона була вкрита цвіллю.

— Цей добродій завжди носить книжки під пахвою? — тихо запитала в Ніколетти панна Жільнорман, яка не терпіла книжок.

— А що такого? — так само тихо відповів Жільнорман, що почув доччині слова. — Це вчений. Пан Булар, мій добрий знайомий, теж мав звичай нікуди не з’являтися без книжки в руках.

І, вітаючи гостя, голосно проказав:

— Ласкавий пане Грошлеван…

Старий Жільнорман зробив це не умисне — просто він засвоїв собі аристократичну манеру плутати прізвища.

— Ласкавий пане Грошлеван, я маю честь просити у вас руки панни для мого онука барона Понмерсі.

«Пан Грошлеван» уклонився.

— Домовлено, — заявив дід.

Й обернувшись до Маріуса та Козетти з піднесеними для благословення руками, він вигукнув:

— Віднині вам дозволено кохати одне одного!

Вони не змусили повторювати це собі двічі й почали тихесенько розмовляти: Маріус — напівлежачи на кушетці, Козетта — стоячи біля нього.

— О Боже, — шепотіла Козетта, — я знову вас бачу! Це ти! Це ви! Ви пішли туди битись — навіщо? Чотири місяці я помирала від страху. Коли сьогодні нас покликали сюди, я теж думала, що помру, але від радості. Я так сумувала! Я не встигла навіть одягнутись, мабуть, у мене жахливий вигляд. Що подумають ваші батьки, побачивши мій зім’ятий комірець? Та говоріть же! Весь час говорю тільки я сама. Ми досі живемо на вулиці Озброєної людини. Кажуть, із плечем у вас був просто жах. А правда, вам різали тіло ножицями? Боже, як страшно! Я всі очі виплакала. У вашого дідуся таке добре обличчя! Не ворушіться, не спирайтесь на лікоть, ви зробите собі боляче. Я така щаслива! Ви мене ще кохаєте? Я день і ніч скубла корпію. Гляньте-но, у мене мозолі на пальцях, це з вашої вини.

— Янгол! — відповів Маріус.

Потім, збентежені присутністю сторонніх, вони замовкли і тільки легенько потискували одне одному руки.

Жільнорман обернувся до всіх, хто був у кімнаті, й вигукнув:

— Та говоріть же голосно! Здіймайте гамір, чорт вас забери, дайте молодятам змогу наворкотітися досхочу!

І, підійшовши до Маріуса й Козетти, прошепотів:

— Кажіть одне одному «ти». Не соромтеся.

Тітка Жільнорман з тупим подивом дивилась на цей промінь світла, що проник у її безбарвний старечий світ. Та в її подиві не відчувалося ворожості, і її погляд не був обуреним і заздрісним поглядом сови, спрямованим на двох голуб’ят. То був трохи пришелепуватий погляд нещасливої п’ятдесятисемирічної діви; невдале життя споглядало тріумф кохання.