Віктор Гюґо - Знедолені

Міркуючи, Довбня опустив голову, а коли підвів погляд, перед ним нікого вже не було. Незнайомець зник у хащах і у вранішньому тумані.

— А, чорт! — вигукнув Довбня. — Недарма той гуляка так рано вибрався на прогулянку. Я з’ясую, чого йому треба в моєму лісі!

Він схопив свою гостру кирку й пробурчав:

— Згодиться й у землі поколупатись, і людину колупнути.

І подався крізь хащі слідом за незнайомцем.

Не встиг він ступити й сотні кроків, як почало розвиднятися. То там, то там виднілися сліди на піску, потолочена трава, притоптаний верес, зігнуті гілки, які повільно розпрямлялися. Він ішов по цьому сліду, потім згубив його. Минав час. Вибравшись на пагорбок, Довбня вирішив залізти на дерево й розглянутись навкруги. Він був хоч і старий, але спритний, тож швидко здерся на високий бук.

І недарма. Оглядаючи ліс, Довбня знову побачив незнайомця — там, де починалася непрохідна гущавина.

Тільки-но він помітив його, як тут-таки згубив з очей. Незнайомець пробрався на далеку галявину, сховану за деревами, яку Довбня знав, бо запримітив там біля купи каміння хворий каштан із цинковою латкою на пошкодженій корі.

Зраділий Довбня майже скотився з дерева. Барліг він виявив, лишалося вполювати звіра. Мабуть, там-таки був і омріяний скарб.

Але дістатися до галявини було непросто. Звивистими стежками довелося б іти добру чверть години. Довбня вирішив податися навпростець, і припустився непоправної помилки.

Він мусив зчепитися з гостролистом, з кропивою, з глодом, з шипшиною, з будяками, із сердитою ожиною.

Долаючи яр, йому довелося брьохати по воді.

Аж через сорок хвилин дістався він до галявини — подряпаний, спітнілий, мокрий, засапаний, розлючений.

На галявині нікого не було.

Незнайомець зник у лісі. Куди він пішов? У якому напрямку? Вгадати було неможливо.

Та ось що вразило Довбню в саме серце. За купою каміння, біля дерева з цинковою пластинкою він побачив купу щойно накиданої землі, глибоку яму і забутий або покинутий заступ.

Яма була порожня.

— Пограбували! — закричав Довбня, погрожуючи обома кулаками в простір, невідомо кому.

Маріус довго перебував між життям і смертю. Внаслідок серйозного струсу мозку від поранень у голову він кілька тижнів метався в гарячці й марив, весь час повторюючи ім’я Козетти. Деякі рани гноїлися, і під впливом певних атмосферних умов це могло перейти в гангрену. Тому лікаря тривожила будь-яка зміна погоди. «Головне, щоб хворий не хвилювався», — раз у раз повторював він. Поки Маріусові загрожувала небезпека, старий Жільнорман не відходив від узголів’я онука і так само перебував між життям і смертю.

Щодня, а то й двічі на день добре вдягнений сивий добродій приходив довідатися про самопочуття хворого й залишав для перев’язок товстий пакет корпії.

Нарешті 7 вересня, рівно через три місяці після тієї жахливої ночі, коли Маріуса принесли в дім Жільнормана, лікар оголосив, що більше не боїться за його життя. Почалося одужання. Одначе зламана ключиця досі не зрослась, і Маріус мусив ще два місяці пролежати напівсидячи на кушетці.

А втім, тривала хвороба й повільне одужування врятували Маріуса від переслідувань влади. У Франції будь-який гнів, навіть громадський, не триває довше, ніж півроку. За тодішніх суспільних умов участь у заколотах була таким звичним явищем, що на це мимоволі дивилися крізь пальці. Отож, крім узятих у полон на полі бою, військові трибунали не стали притягати до відповідальності нікого, й Маріусові дали спокій.

Старий Жільнорман пережив усі муки розпачу. Він звелів поставити своє велике крісло біля Маріусового ліжка. Він вимагав, щоб дочка використовувала на компреси й бинти найкращу білизну, яка була в домі. Він щодня розпитував лікаря про одне й те саме.

Того дня, коли лікар оголосив, що Маріус поза небезпекою, старий нестямився від щастя. На радощах він подарував воротареві три луїдори. Увечері в своїй спальні він протанцював гавот, наспівуючи в такт веселу пісеньку. Потім став навколішки на стілець, і Баскові, що підглядав за господарем крізь прочинені двері, вчулося, ніби він молиться.

Доти Жільнорман не вірував у Бога.

Чим очевидніше ставало, що Маріус одужує, тим навіженішим робився старий. Він бігав по сходах і поривався садовити на коліна Ніколетту. Він називав Маріуса «паном бароном» і кричав: «Хай живе республіка!» Він не відводив очей від онука, коли того годували. Він був задоволений, веселий, щасливий, він навіть помолодшав.