Віктор Гюґо - Знедолені

Подорожній потрапив у собачу буду.

Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці — сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

— Собаці — і тій краще, аніж мені!

Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

— Що ви тут робите, чоловіче добрий? — спитала жінка.

— Ви ж бачите — вкладаюся спати, — досить грубо відповів подорожній.

— На цій лаві?

— Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.

— Ви служили в солдатах?

— Так, добродійко, в солдатах.

— Чому ви не пішли до заїзду?

— Бо не маю грошей.

— На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, — сказала стара.

— Давайте й чотири су.

Він узяв чотири су. Жінка провадила:

— На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку — на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.

— Я стукав у всі двері.

– І що?

— Звідусіль мене гнали геть.

Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.

— Ви кажете, що стукали в усі двері?

— Авжеж.

– І в оті ви стукали?

— Ні.

— То постукайте.

Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою «Про обов’язки християнина», коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.

Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.

Маглуар і справді вже накрила на стіл.

У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.

Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.

Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:

— Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?

— Та щось чув краєм вуха, — відповів єпископ.

Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.

— Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?

Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.