Віктор Гюґо - Знедолені

Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.

Відчинилося віконечко.

— Пане воротар, — мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, — чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?

— В’язниця — не готель, — відповів голос із віконечка. — Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

Віконечко зачинилось.

Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку — дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні — рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям — він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

Він боязко постукав у шибку.

Ніхто не почув.

Тоді він постукав удруге.

— Чоловіче, хтось наче постукав, — сказала жінка.

— Тобі вчулося, — відповів той.

Подорожній постукав утретє.

Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

— Даруйте мені, добродію, — сказав подорожній. — Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

— Хто ви такий? — спитав господар дому.

— Я йду з Пюї-Муассона, — сказав подорожній. — Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

— Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені. Але чому ви не пішли до заїзду?

— Там нема місця.

— Не може бути. Сьогодні не ярмарок. Ви були в Лабара?

— Був.

– І що?

Подорожній відповів збентежено:

— Я не знаю, але мене туди не пустили.

— А в шинку на вулиці Шаффо ви були?

Збентеження чужинця зростало. Він пробелькотів:

— Мене не пустили й туди.

На обличчі в селянина з’явився вираз недовіри, він оглянув незнайомця з голови до ніг і несподівано з жахом вигукнув:

— То ви той самий і є?

Він ще раз зиркнув на чужинця, ступив три кроки назад, поставив лампу на стіл і зняв зі стіни рушницю.

Тим часом, почувши вигук господаря: «То ви той самий і є?» — жінка скочила на ноги, схопила обох своїх дітей і, навіть не прикривши оголену грудь, сховалася за чоловіка; вона перелякано дивилася на чужинця і шепотіла тихо:

— Злодюга, грабіжник…

Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:

— Геть звідси!

— Благаю вас, хоч склянку води!

— А кулю в лоба не хочеш? — відрубав селянин.

І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.

Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.