Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

— Ну як, задоволений виставою? — спитав мене батько, коли ми йшли до їдальні: йому хотілося, щоб я покрасувався і щоб маркіз де Норпуа побачив мій захват. — Він оце слухав Берму — ви нашу розмову пам'ятаєте? — звертаючись до дипломата, спитав батько тоном, який натякав на щось недавнє, пов'язане з якоюсь справою, і загадкове, ніби йшлося про засідання комісії.

— Уявляю, як ви умлівали від захвату, тим паче що ви, мабуть, слухали її вперше. Ваш татусь боявся, як би ця витівка на вас не окошилася, адже ви, по-моєму, кволенький, дещо занепалий. Але я його уговкав. Нині театри вже не ті, як були ще двадцять років тому. Крісла дуже зручні, приміщення провітрюється, хоча нам ще далеко до Німеччини та Англії, — в цьому вони, як і багато в чому іншому, значно випередили нас. Пані Берми у «Федрі» я не бачив, але кажуть, вона там прегарна. І ви, звичайно, були нею захоплені?

Маркіз де Норпуа, людина в тисячу разів мудріша за мене, склав собі про гру Берми, мабуть, правильне уявлення, не те що я, і зараз він скаже мені свою оцінку; відповідаючи на його запитання, я попрохаю розтлумачити мені, в чому Бермина сила, і тоді з'ясується, що я мав рацію, мріючи побачити велику акторку. Я маю у своєму розпорядженні лише хвилину, треба нею скористатися і спитати мого співрозмовника про найголовніше. Але в чому полягає це головне? Всю свою увагу я зосередив на моїх невиразних враженнях і, вже зовсім не думаючи красуватися перед маркізом де Норпуа, а ждучи від нього відкриття бажаної мені правди, не пробуючи заступити брак слів завченими виразами, я знітився і, зрештою, щоб вивідати в посла, чим бере Берма, признався, що я розчарований.

— Як ти можеш твердити, — вигукнув батько, наляканий тим, як би моя товстошкурість не вразила прикро маркіза де Норпуа, — як ти можеш твердити, що не мав утіхи? А бабуся розповідала, що ти ловив кожне слово Бермине, що ти витріщався на неї, що в усьому театрі тільки ти був такий глядач?

— Воно-то так, я слухав її дуже уважно, щоб збагнути, що ж у ній такого незвичайного. Певна річ, вона дуже гарна…

— Якщо вона дуже гарна, то чого ж тобі треба ще?

— Один з головних секретів успіху Берми, — озвався маркіз де Норпуа, звертаючись до матері, щоб залучити її до розмови і щоб сумлінно сповнити обов'язок ґречности щодо господині дому, — це її досконалий смак у доборі репертуару, — ось що завжди приносить їй правдивий міцний успіх. Вона рідко грає в поганеньких п'єсах. Скажімо, зараз вона взялася за ролю Федри. Зрештою цей смак видно у всьому — в туалетах, у грі. Вона часто Гастролювала в Англії й Америці, і хоча виступала там із блиском, а проте вульгарність (не кажу Джона Булля, було б несправедливо звинувачувати у вульгарності Англію, принаймні Англію вікторіанську, — мається на увазі вульгарність дядька Сема) до неї не прилипла. Ніякого форсування, ніяких награшів. А її чудовий голос, він ніколи її не підводить, і послуговується вона ним, так би мовити, як оперова співачка!

Мій інтерес до гри Берми потому, як спектакль завершився, дедалі зростав, бо дійсність уже не сковувала його і не обмежувала; але я намагався зрозуміти, чим викликаний цей інтерес; ба більше, поки Берма виступала на сцені, він однаково жадібно вбирав у себе все, що її гра, неподільна, як саме життя, давала моїм очам, моїм вухам; мій інтерес нічого не дрібнив і не вирізняв; тому він був би радий-радісінький, якби йому відкрилася якась розумна основа у хвалі акторчиній простоті й доброму смаку; він усотував у себе цю хвалу, видавав її за свою, як веселий пияк видає за свої вчинки сусіда, які чимось його розчулюють. «Авжеж, — казав я собі, — гарний голос, жодного надриву, прості строї, і як розумно обрати було саме «Федру»! Ні, я не розчарований!»

Подано холодну воловину з морквою, укладену нашим кухняним Мікеланджело на величезних скалках драглів, схожих на прозорі брили собачої соли.

— Шеф-кухар у вас, пані, першорядний! — проголосив маркіз де Норпуа. — Це річ неабияка. За кордоном я мусив жити на широку ногу і тому знаю, як важко знайти віртуоза пательні. Ми сьогодні просто бенкетуємо.

І справді Франсуаза, охоплена амбітним поривом догодити вельможному гостеві обідом, готування якого вимагало мобілізації всіх її талантів, куховарила цього разу так, як уже перестала куховарити для нас, і знов досягла своїх комбрейських висот.

— Ось чим вас не почастують у ресторані, я маю на думці найкращі ресторани: тушкована воловина з драглями, що не відгонять клеєм, м'ясо просякле запахом моркви, — це чудово! Будьте ласкаві, — сказав гість, жестом показуючи, що хоче ще драглів. — Цікаво було б побачити вміння вашого Вателя [28] Ватель — маршалок принца Конде, наклав на себе руки, не догодивши під час обіду якоюсь стравою Людовікові XIV. Ця історія описана в листах пані де Севіньє. на страві зовсім одмінній, скажімо, як би він упорався з беф-строгановим?