Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Щоб обід смакував ще більше, маркіз де Норпуа і сам почастував нас історійками, якими щедро пригощав колег, і цитував то якийсь кумедний вислів, почутий від державного мужа, охотника до закрутистих фраз і химерних образів, то якусь приказку дипломата, сповнену аттіцизму. Але, сказати по щирості, мірило, застосовуване маркізом де Норпуа до цих двох способів висловлюватися, зовсім розминалося з тим, якого я вживав у своїх судженнях про письменство. Маса відтінків не доходила до мене; я не вловлював, чим же різняться вирази, які посол наводив, пирскаючи сміхом, від тих, які він трактував поважно. Він належав до тих людей, які про мої улюблені твори відгукнулися б так: «Виходить, ви їх розумієте? А от я, визнаю це, не розумію, я нетяма», — тут я й собі міг би відплатити тією самою монетою: я не відрізняв дотепу та красномовносте, що їх він знаходив у якійсь репліці або промові, від глупоти та пишномовства. А відсутність слушних доказів, чому ось це погано, а ось це добре, виставляла для мене таку літературу таємничою, недосяжною. Зате я з'ясував собі ось що: в політиці оперування загальниками не хиба, а чеснота. Коли маркіз де Норпуа послуговувався зворотами, взятими з передовиць, і виголошував їх із притиском, чути було, що вони набувають чинности лише тому, що він їх уживає, і що їхня чинність вимагає тлумачення.

Мати дуже покладалася на салату з ананасів і трюфелів. Проте посол, глипнувши на цю страву бистрим оком спостерігача, скуштував її, не скидаючи відлоги дипломатичної потайливости і не поділившись із нами своєю думкою. Мати припрохувала його взяти ще, і маркіз де Норпуа взяв, але замість сподіваного комплімента бовкнув:

— Слухаюся, пані, та лиш тому, що вами спущено «указ».

— Ми читали в «листках», що ви мали довгу розмову з царем Теодосієм, — озвався до нього батько.

— Атож, цар дуже пам'яткий на лиця і, побачивши мене в партері, ласкаво згадав, що я мав честь кілька днів бачитися з ним при баварському дворі, коли він ще не думав посісти східний трон. (Вам відомо, що на це царство закликав його європейський конгрес, а він, перш ніж погодитися, дуже вагався, мовляв, царство не вельми підходить його родові, найшляхетнішому геральдикою в усій Європі). Ад'ютант підійшов до мене від імені його величности, і я поквапився засвідчити йому свою пошану: його бажання для мене рівнозначне наказу.

— Ви задоволені наслідками перебування царя?

— Ще б пак! Були тільки невеличкі побоювання, як такий молодий монарх виборсається з клопоту, та ще за лихих обставин. Сам я нітрохи не сумнівався в політичній мудрості володаря. Але визнаю, що він перевершив усі мої сподівання. За даними з надійних джерел виходить, що тост, який він виголосив у Єлисеях, від першого й до останнього слова був складений ним самим і заслужено збудив великий інтерес. То був направду майстерний удар, зухвалий, треба сказати, але в цьому разі зухвалість цілком виправдана. Дипломатичні традиції мають свої переваги, але нині через них і його, і наша держави жили в затхлості, просто дихати було нічим. Отож один зі способів освіжити повітря, спосіб, загалом, неприйнятний, але цареві Теодосію цілком доступний, це побити шибки. І цар побив шибки так невимушено, що всі роти пороззявляли, і з такою влучністю виразів, яка одразу виявляє расу освічених самодержців, а він належить до неї по матері. Звичайно, коли він говорив про «покревенство», що єднало його край із Францією, то цей вираз, не частий на язиці урядовців, був напрочуд вдалий. Як бачите, красне письменство не зайве навіть у дипломатії, навіть на престолі, — додав маркіз де Норпуа, звертаючись до мене. — Істина ця, безперечно, була відома всім, стосунки між двома державами стали чудовими. Але треба було про це заявити привселюдно. Цього слова ждали, і його вибрано було напрочуд вдало, ви бачили, який пішов від нього розголос. Я підтримую його обома руками.

— Ваш приятель, пан де Воґубер [29] Воґубер — вигаданий персонаж, француз при цареві Теодосії. , цілі роки працював на зближення обох країн, тепер він радіє.

— Тим паче, що його величність, як завжди, не втаємничував його. Зрештою, він не втаємничив нікого, навіть міністра закордонних справ, міністрові, як я знаю, це не припало до шмиги. Комусь, хто його запитав про це, міністр відповів відверто і так голосно, щоб його почули всі: «Мене не спитали і не попередили», показуючи недвозначно, що всяку відповідальність він із себе знімає. Треба признатися, що цей інцидент наробив багато галасу, і я не ручусь, — додав посол з лукавим усміхом, — що деяких моїх службових колег, звиклих пливти за течією, він не збентежив. Що ж до Воґубера, то вам відомо, що його ганили на всі заставки за його політику зближення з Францією, і він важко це переживав, це натура вражлива, щиросерда. Я можу це засвідчити краще, ніж будь-хто, хоча він молодший за мене, значно молодший, я добре його знаю, ми з ним давні приятелі. Зрештою, хто його не знає? Якась кришталева душа. І це його єдина вада: щоб серце дипломата було таке прозоре, це вже парадокс. А проте подейкують, що його посилають до Рима, це підвищення чином, але розгризати доведеться міцний горішок. Хай це лишиться між нами, по-моєму, хоча Воґубер людина неамбітна, а проте він був би дуже радий і зовсім не вимагав би, щоб його минула цяя чаша. Там йому, очевидно, буде незле; його висувають у Консульту [30] Консульта — римський палац, садиба міністерства закордонних справ Італії. , і з його артистичною натурою, я гадаю, він виглядатиме ефектно в рамцях палацу Фарнезе [31] Фарнезе — римський палац, садиба міністерства закордонних справ Франції. й Галереї Карраччі [32] Карраччі — галерея у палаці Фарнезе з фресками на міфологічні сюжети, виконані між 1597-м і 1606 роками Аннібале та Аґостіно Карраччі. . Принаймні навряд щоб його хтось зненавидів; проте круг царя Теодосія тісниться ціла камарилья, віддана в лен Вільґельмштрасе [33] Вільґельмштрасе — берлінська вулиця, де було міністерство закордонних справ Німеччини. , бувши її слухняним знаряддям, вона щосили намагається взути Воґубера. Воґубер зіткнувся не лише з кулуарними інтригами, його заходилися паплюжити наймані скоробрехи, а потім вони, як усі продажні пера, перші запросили «аман», але довго, без усякого сорому, вішали на нашого представника усіх собак — словом, діяли як негідники. Понад місяць Воґуберові воріженьки танцювали довкола нього танець скальпа (останнє слово маркіз де Норпуа сказав із притиском). Але стриженого Пан Біг стриже; Воґубер розбив ці обвинувачення дощенту, — випалив посол так твердо і глипнув так люто, що ми мало не подавилися. — Як мовить гарне арабське прислів'я: «Собаки брешуть, караван іде». — Згадавши це прислів'я, маркіз де Норпуа перебіг по нас очима, щоб помилуватися справленим враженням. Враження було сильне, прислів'я ми знали. Цього року воно замінило значним людям інше: «Хто сіє вітер, пожне бурю», яке вимагало перепочинку, не бувши таким невтомним і живучим, як «Працювати на арапа». Бо уявлення великих діячів про вишуканість були мінливі, зазвичай вони змінювалися років через три. Зрештою статті маркіза де Норпуа в «Ревю» не потребували оздоб, на які він був такий щедрий, — на статтях і без цитат лежала печать солідности і доброї поінформованосте. Це було передавання куті меду, стало б і тих фраз, що їх маркіз ніколи не забував принагідно ввернути, як-от: «Сент-Джеймський кабінет [34] Сент-Джеймський кабінет… — Сент-Джеймс — палац, садиба британського уряду, суворого архітектурного стилю, символ британського двору й уряду. чи не перший учув біду», або: «На Співочому мості [35] Співочий міст — петербурзький міст через Мойку, де розміщалося міністерство закордонних справ. вкрай стурбовано стежили недремним оком за егоїстичною, але спритною політикою двоголової монархії [36] Двоголова монархія — Австро-Угорська імперія. », або «Монтечіторіо [37] Монтечіторіо — римський палац, де засідала палата депутатів. вдарив на ґвалт», або, нарешті: «Ця подвійна гра вічно на озброєнні Бельплацу [38] Бельплац — віденський майдан, де розміщалося міністерство закордонних справ. ». По цих висловах навіть необізнаний читач одразу впізнавав і оцінював щирого дипломата. Але ще більше його підносило в очах читача і змушувало вірити в освіченість автора якраз уміле цитування, що було тоді в неабиякій шані: «Відрегулюйте мені політику, а я вам відрегулюю фінанси», як любив висловлюватися барон Луї [39] Барон Луї — діяч спершу на службі у Наполеона І, а потім міністр за Людовіка XVIII. . (У ту пору ще не вивезли зі Сходу: «Гору візьме той, хто витримає на чверть години довше, ніж його супротивник», — як кажуть японці.) Завдяки славі великого ерудита, та ще й правдивого генія інтриги, прикритого машкарою байдужости, маркіз де Норпуа пройшов до Академії моральних наук. А дехто навіть вирішив, що його місце у Французькій академії, коли, доводячи, що ми зуміємо через зміцнення спілки з Росією порозумітися з Англією, він розгонисто написав: «Хай цей вислів знають на Ке д'Орсе, хай його негайно внесуть як поправку до всіх підручників з географії, хай безжально провалять кожного, хто кандидує на бакалавра, якщо він його, цей вислів, не повторить: «Усі шляхи ведуть до Рима, але хто їде з Парижа до Лондона, тому не об'їхати Петербурга»». «Словом, — вів далі маркіз де Норпуа, звертаючись до батька, — успіх Воґубер здобув запаморочливий, несподіваний для нього самого. Все, чого він сподівався, це чемного тоста, та й край (після хмар над головою в останні роки, і це вже було б добре). Багато хто з присутніх запевняв мене, що, читаючи тост, годі уявити, яке враження він справив, його треба було чути: неабиякий оратор, цар так блискуче побудував і виголосив свій тост, із таким гожим натиском підкреслював усі його тонкощі! При цьому я чув цікаву подробицю, ще одне свідчення того, скільки у царя Теодосія юнацької гожости і як вона прихиляє до нього душі. Мені переказували, що саме при слові «покревенство», власне кажучи, окрасі промови і на довгий час теми (ось ви самі побачите) дипломатичних коментарів, його величність, передбачаючи радість нашого посла, який сприйме це слово як заслужений вінець своїх зусиль, можна сказати, своїх марень, словом, як маршальську булаву, обернувся до Вогубера і, вліпивши в нього виразистий еттинґенівський погляд [40] …еттинґенівський погляд… — Еттинґени — баварські магнати з титулами дуків. , чітко вирізнив цей такий влучний термін «покревенство», це одкровення, і вимовив його тоном, який показував усім, що цар ужив його цілком свідомо і з цілковитою відповідальністю. Оскільки мені відомо, Воґуберові стримати хвилювання було нелегко, і я, сказати по щирості, його розумію. Особа, гідна всілякої довіри, шепнула мені по секрету, що по обіді, в тісному колі, цар зволив підійти до Вогубера і стиха запитав: «Ви задоволені своїм учнем, любий маркізе?»»