Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

я умлівав би не менше, ніж коли б гондола підвезла мене до Тіціана у церкві Франі або до Карпаччо в Сан-Джорджо дельї Ск'явоні. Я знав ці шедеври в чорно-білих репродукціях, поданих у книгах, але серце в мене тьохкало, наче перед мандрівкою, коли я думав, що побачу, як вони купаються в повітрі і в сяйві золотого бриніння. Карпаччо у Венеції, Берма у «Федрі» — ці дива малярства й драматичного мистецтва надили так, що я носив їх у собі живими й неподільними і якби уздрів Карпаччо в Луврській галереї або Берму в зовсім невідомій мені п'єсі, не трепетав би з чарівного подиву, що нарешті перед моїми очима постав незбагненний і єдиний предмет усіх моїх марень. До того ж, очікуючи від гри Берми відкриттів у тім, як передавати шляхетність, біль, я гадав, що акторка зіграє ще сильніше, ще правдивіше, якщо виступить у шедеврі: там не треба гаптувати мережки чогось істинного і гарного по убогій і банальній канві.

Нарешті, якби я слухав Берму в новій п'єсі, судити мені про її майстерність, про її вимову було б нелегко: навряд щоб я відсіяв незнайомий мені текст від тих доповнень, які вносили в нього інтонації й жести, вони б здавалися мені нерозривними з ним; натомість давні речі — завчені напам'ять — розгорталися б переді мною широкими, зумисне відведеними для мене просторами: будь ласка, вільно поціновуй, як вигадливо вміє Берма розмальовувати їх, ніби фресками, невичерпними знахідками свого натхнення. На жаль, покинувши великі театри і зробившися зіркою бульварного театрика, в чиї каси потекло золото, Берма більше не грала класики; даремно я стежив за афішами: вони оповіщали про нові п'єси, написані для неї модними драматургами; аж це одного ранку, оглядаючи театральні тумби з афішами ранкових вистав на новорічний тиждень, я вперше побачив, — наприкінці вистави, після якоїсь, мабуть, поганенької п'єски, чий заголовок був для мене сліпим, бо ховав у собі всю інтригу незнайомого мені драматичного дійства, — два акти «Федри» з участю пані Берми, а потім мали йти удень «Напівсвіт» [18] «Напівсвіт» — комедія Александра Дюма-сина (1855). , «Примхи Маріанни», і ці назви, як і «Федра», були вже зрячі, ясні — так добре я знав ці речі, осяяні до денця усмішкою мистецтва. Ці назви вивищували в моїх очах і саму Берму, коли я після афіш прочитав у газетах, що акторка вирішила знову показатися публіці в деяких давніх своїх ролях. Отож, Берма розуміла: деякі ролі не втрачають свіжости новизни і при поновленні знову й знову мають успіх; своє виконання цих ролей їй уявлялося музейною цінністю; тим-то подивитися на цю цінність однаково повчально як для поколінь, які колись нею захоплювалися, так і для покоління, яке ніколи раніше її не бачило. Афішуючи серед п'єс, призначених лише для розваги, «Федру», чия назва була така сама куценька, як і назви згаданих п'єс, ще й не виділена шрифтом, Берма хитрувала, — так господиня дому, перезнайомлюючи гостей перед тим, як сідати за стіл, буденним тоном серед звичайних імен запрошених раптом називає: «Пан Анатоль Франс».

Мій особистий лікар, той, хто заборонив мені подорожувати, відраяв моїх батьків пускати мене до театру: після цього я зляжу, можливо, надовго, і втіха вилізе мені боком. Якби я сподівався тільки втішатися грою, мене міг би зупинити страх перед хворобою, бо муки від неї звели б мою втіху нанівець. Але від ранкової вистави, як і від омріяної поїздки до Бальбека, до Венеції, я ніякої втіхи не сподівався: я сподівався осягти істини, пов'язані зі світом реальнішим, ніж той, де я жив, і плодів цього пізнання мене не позбавлять якісь дрібні випадковості, хоч би вони й дошкуляли моєму тілові, моєму солодкому байдикуванню. Втіха, якої я зажив би в театрі, була б для мене, либонь, не більш як необхідна форма сприйняття істин. Саме тому мені хотілося, щоб прогнозована хвороба почалася після вистави, тоді враження зосталося б цільним і неспотвореним. Батьки, порадившися з лікарем, попри всі мої благання, вирішили не пускати мене на «Федру». Я без кінця проказував про себе рядок:

і перебирав при цьому всі можливі інтонації, аби краще оцінити несподіваність тієї з них, що її знайшла Берма. Божиста Краса, схована як Свята святих за куртиною, яка мене від неї відокремлювала і за якою я їй приписував що не мить, то нову подобу, позичаючи підказаний мені пам'яттю вираз Берґотта з Жільбертиної книги: «Шляхетна пластика, християнська волосяниця, янсеністська блідість, принцеса Трезенська і Клевська, мікенська драма, дельфійський символ, сонячний міф»; божиста Краса, яку мала мені відкрити гра Берми, панувала вдень і вночі на вічно осяяному жертовникові, у моїй душі, і нині лише мої суворі й легковажні батьки мали вирішити, чи душа всотає в себе, і вже назавше, досконалості Богині, тільки-но запона відхилиться і Богиня явиться на тому самому місці, де височів досі її незримий образ. І, прикипівши очима до незбагненної постаті, я з ранку до вечора долав перепони, поставлені моєю родиною. Коли ж перепони впали, коли моя мати, — хоча вистава припадала на день засідання комісії, після якого батько збирався привезти на вечерю маркіза де Норпуа, — сказала: «Ну що ж, годі тобі бурмоситися, якщо ти вважаєш, що тобі це справить велику втіху, йди», коли той, досі заборонений похід до театру, залежав уже лише від мене, я вперше, добившись дозволу здійснити свою мрію, спитав себе: чи ж варто йти, чи не маю я сам, безвідносно до батьківської заборони, причини відмовитися від театру? Доти жорстокість батька-матері обурювала мене, але після одержання їхньої згоди вони стали мені такі дорогі, аж я почав тривожитися, як би не засмутити їх, і крізь цю тривогу метою життя вбачалась мені вже не істина, а любов, а саме життя здавалося добрим чи лихим залежно від того, щасливі чи нещасні мої батьки. «Якщо це вам прикро, я краще не піду», — сказав я матері, проте матір намагалася вибити з мене думку про якусь прикрість, бо така думка, запевнила вона, зіпсувала б мені втіху від «Федри» — навіщо тоді їхня з батьком поступка? Ось тоді я відчув, як це важко — втішатися з обов'язку. До того ж, якщо я зляжу, то чи оклигаю за канікули, щоб піти з появою Жільберти на Єлисейські Поля? Щоб наважитись на щось, я проти всіх цих доказів висував думку про незриму за куртиною досконалість Берми. На одну шальку я поклав: «усвідомлення, що мамі прикро, і острах, що я, чого доброго, не піду на Єлисейські Поля», а на другу — «янсеністську блідість, сонячний міф»; але зрештою ці слова тьмарилися в моєму мозку, не говорили мені вже нічого, втрачали всю свою вагу; поступово мої вагання ставали болючішими, і якби я тепер вирішив іти до театру, то лиш на те, щоб покласти їм край, щоб звільнитися від них назавше. Хай нині мене ведуть не до Мудрої Богині, а до невблаганного, безликого й безіменного Божества, яким її зуміли підмінити за куртиною, ведуть не на те, щоб я міг здобути розумову поживу й зачаруватися досконалістю, а на те, щоб швидше настав край моїм мукам. Але зненацька все одмінилося, мов прагнення побачити Берму дістало нову заохоту, і я вже чекав ранкової вистави радо й нетерпеливо. Побігши туди, де я щодня стовбичив, мов якийсь святий стовпник, я побачив на театральній тумбі ще вогку, щойно наліплену докладну афішу «Федри» (хто там виконував інші ролі, мене це, сказати по щирості, не обходило). Ну ось, тепер одна з можливостей, між якими металася моя нерішучість, набувала плоти й крови, а що на афіші стояла не та дата, коли я її читав, а та, коли мала відбуватися вистава, і вказувався її початок, щось таке, що було майже неминуче, то все видавалося таким близьким, таким реальним, аж я підскочив на радощах перед стовпом: того дня і точно тієї години я, сидячи на своєму місці, замру в чеканні появи на сцені Берми; боячись, що батьки не встигнуть дістати добрих місць для бабусі й для мене, я побіг додому, гнаний чарівними словами: «Дами в капелюшках у партер не допускаються, після другої години вхід до зали глядачам заборонено», — вони витіснили з моєї свідомости «янсеністську блідість» і «сонячний міф».