Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

) З Коттаром — навпаки: та пора, коли він був присутній при перших візитах Сванна у Вердюренів, відійшла в далеке минуле, та ба! і почесті, і титули приходять із віком; по-друге, можна бути невігласом, по-дурному каламбурити і попри те мати особливий хист, якого не заступить жодна загальна культура: хист великого стратега чи великого клініциста. Справді, побратими бачили в Коттарі не лише неосвіченого практика, який зрештою зажив європейської слави. Найрозумніші серед молодих лікарів заявляли, — принаймні протягом кількох років, бо мода мінлива, потреба змін у самій її природі, — що як вони захворіють, то довірять своє життя лише Коттарові. Звісно, вони воліли товариство професорів очитаніших, наділених більшим художнім смаком, з якими можна було розмовляти про Ніцше чи там про Ваґнера. На музичних вечорах, які влаштовувала пані Коттар, у надії, що її муж стане деканом факультету, і на які запрошувала чоловікових колег та учнів, сам він, замість слухати музику, різався в карти у суміжній вітальні. Зате він відзначався влучністю, проникливістю, точністю своїх діагнозів. По-третє, щодо спілкування професора Коттара з такими людьми, як мій батько, зауважмо, що натура, яка в нас виявляється на старість, не завжди, хоч нерідко буває й навпаки, є нашою первісною натурою, розквітлою чи заниділою, вматерілою чи затертою; ба іноді це первісна натура навиворіт. Замолоду Коттар зі своєю нерішучістю, сором'язливістю і надмірною послужливістю скрізь, окрім закоханих у нього Вердюренів, був мішенню для дотепів та жартів. Який добрий друг порадив йому вдавати неприступність? Важливість його становища допомагала йому зберігати таку міну. Всюди, окрім дому Вердюренів, де він мимоволі робився самим собою, Коттар напускав на себе холодність, любив мовчати, був безапеляційний, коли мусив говорити, не пропускав нагоди сказати щось прикре. Цю нову манеру триматися він міг перевірити на пацієнтах, які, бачачи його вперше, не могли робити порівнянь і вельми здивувалися б, якби їм сказали, що на вдачу професор Коттар зовсім не шорсткий. Він намагався завжди здаватися незворушним, і навіть у лікарні, коли від його каламбурів реготали всі, від старшого лікаря до новачка-студента, жоден м'яз не здригався на його виду, тепер безвусому і безбородому, а тому зовсім невпізнанному.

Насамкінець пояснімо, хто ж такий цей маркіз де Норпуа. Перед війною він був повноважним міністром, а 16 травня [2] 16 травня — тобто коли президент Республіки Мак-Магон утворив монархічний кабінет. послом, і, попри все це, на превеликий подив багатьох, він не раз відтоді презентував Францію в надзвичайних місіях, навіть як контролер державних боргів у Єгипті, де він завдяки своїм великим фінансовим здібностям неабияк прислужився. Ці пізніші доручення давали йому радикальні уряди, служити яким погордував би простий реакціонер-буржуа і яким через своє минуле, через свої стосунки, через свої переконання маркіз де Норпуа мав би здатися підозрілим. Але, очевидно, передові міністри усвідомлювали, що таке призначення доводить те, на яку широту вони здатні, коли йдеться про добро Франції; цим вони виявляли, що вони неабиякі державні мужі, навіть така газета, як «Деба», славила їхню політичну мудрість, — і при цьому розраховували на престиж, пов'язаний із блакитною кров'ю, а також на інтерес, який викликає, подібно до театральної розв'язки, непередбачений вибір. А ще вони знали, що, завербувавши маркіза де Норпуа, вони можуть збирати ці лаври, цілком покладаючись на його лояльність; маркізтво правило для них не за осторогу, а за гарантію. І тут уряд Республіки не прогадав. Передусім тому, що деякі аристократи, змалку виховані на пошані до свого роду як до певного духовного надбання, якого у них не забрати (і чия вартість добре відома не лише людям рівним їм, а й тим, хто ще вищого коліна), відали, що їм не треба витрачати зусиль, — користі з них жодної, — яких, по суті, марно докладає багато хто з буржуа, не треба заявляти про свої добрі наміри і знатися лише з добромисним людом. Водночас, прагнучи піднестися в очах княжат і дуків, поставлених на один щабель вище, ці аристократи розуміли, що можуть добитися мети, прикрасивши своє ім'я тим, чого йому, їхньому імені, не було дано і що підніме їх над тими, хто досі був їм рівня: впливом серед політиків, славою письменника чи художника, великим маєтком. І, цураючись усякого піддобрювання до полупанка, який їм ні до чого і якого улещає буржуазія, цураючись даремної з ним приязни, бо ні одному принцові це не сподобається, вони цінували знайомство з політичними діячами і навіть із франкмасонами, бо ті можуть увести їх до посольств або підтримати на виборах; знайомство з художниками і науковцями, бо ті можуть допомогти «пробитися» в ту сферу, де вони ведуть перед; нарешті з усіма, хто вміє вибити нову службову відзнаку чи влаштувати вигідну партію.

Читать дальше