Марсель Пруст: У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Що ж до маркіза де Норпуа, то тут найбільше важило те, що за свою довгу дипломатичну кар'єру він набрався духу заперечного, рутинного, консервативного, теперішнього так званого «урядового духу», який насправді притаманний духові всіх урядів і, зокрема, за всіх урядів — духові бюрократії. На своїй службі він перейнявся боязкою зневагою і ненавистю до більш або менш революційних чи принаймні некоректних методів, себто до методів опозиції. За винятком простаків із черні та з вищого «товариства», для яких щось смакове — це мертва буква, людей пов'язує не однодумство, а споріднення душ. Академік типу пана Легуве [3] Леґуве Ернест (1807–1903) — романіст, драматург, найбільший успіх йому принесла п’єса «Андрієнна Лекуврер», написана у співавторстві зі Скрібом. , прибічник класиків, радше плескав би промові на честь Віктора Гюґо, виголошеній Максимом Дюканом [4] Дюкан Максим (1822–1883) — друг Флобера, автор «Літературних спогадів», член Академії. чи Мез'єром [5] Мез’єр Альфред (1826–1915) — політичний діяч і літератор, писав етюди про Шекспіра, Петрарку, Ґете. , ніж промові на честь Буало, виголошеній Клоделем [6] Клодель Поль (1868–1955) — поет і драматург, автор п’єс «Благовіщення Діві Марії», «Атласний черевичок» з містичними мотивами. . Націоналістичного душку цілком достатньо, щоб зблизити Барреса [7] Баррес Моріс (1862–1923) — прозаїк, член Академії, в романах «Під поглядом варварів», «Перекотиполе», «Натхненний пагорб» підносив національні цінності, критикував соціальні утопії, проповідував католицизм. з його виборцями, які, мабуть, не бачать великої різниці між ним і паном Жоржем Беррі [8] Беррі Жорж (1852–1915) — депутат, спершу монархіст і антидрейфусар, а потім незалежний республіканець. , але не з його колегами-академіками, які, поділяючи його політичні погляди, але маючи інший духовний лад, віддаватимуть перевагу навіть таким ворогам, як Рібо [9] Рібо Олександер (1842–1923) — поміркований республіканець, міністр закордонних справ, прем’єр-міністр, обраний до Академії того самого року, що й Баррес. й Дешанель [10] Дешанель Поль (1855–1922) — голова партії прогресистів, голова палати депутатів 1898–1902 та 1912–1920 років, президент Республіки. ; знову ж таки з цими останніми вірні монархісти куди ближчі, ніж із Моррасом [11] Моррас Шарль (1868–1952) — письменник, діяч «Аксьйон франсез». або Леоном Доде [12] Доде Леон (1867–1942) — письменник, син Альфонса Доде. Прустів друг. , теж поборниками повернення короля. Маломовний не тільки через професійну звичку поводитись обачно і стримано, а ще й тому, що слова завдяки цьому набувають більшої ваги і стають багатші на відтінки в очах людей, чиї багаторічні зусилля, спрямовані на зближення двох країн, часто передаються, резюмуються (у промові, у протоколі) простим прикметником, здавалося б, звичайнісіньким, але досить містким, щоб вони могли бачити в ньому цілий світ, — маркіз де Норпуа вважався сухарем у тій комісії, де він засідав з моїм батьком і де всі віншували мого батька з тим, що колишній посол до нього привітний та ласкавий. Така ласка і привітність дивували навіть мого батька. Взагалі говорити комусь милі речі мій батько не любив і з людьми сходився важко, в чому щиро признавався сам. Він здогадувався, що за доброзичливістю дипломата стоїть індивідуальний підхід, вирішальний для його людських симпатій, завдяки такому підходові якийсь зануда і докучайло, хай він і розумник та добряга, може сподобатися менше, ніж вільнодум і веселун, який здається багатьом вітрогоном і нікчемою. «Де Норпуа знову запросив мене на вечерю; в комісії дивина, та й годі: там він ні з ким не близький. Я певен, що він мені ще розповість щось дивовижне про війну сімдесятого року». Мій батько знав, що маркіз де Норпуа був єдиний, хто попереджував імператора про нарощування потуги і войовничих замірів Пруссії, а ще він знав, що Бісмарк вважав маркіза світлою головою. Недавно журналісти помітили, що в Опері, на галавиставі на честь короля Теодосія [13] Теодосій — вигаданий персонаж, прообраз болгарського царя. , монарх мав з маркізом довгу розмову. «Треба буде з'ясувати, чи такий уже важливий цей приїзд короля, — сказав мій батько, якого дуже цікавила закордонна політика. Старий Норпуа звичайно застебнутий на всі ґудзики, але зі мною — він не від того, щоб пощирувати».

Щодо моєї матері, то посол, очевидно, мав не той склад мислення, щоб її чарувати. Гідне уваги, що мова де Норпуа була збираниною задавнених слів, пов'язаних у людей з якоюсь певною кар'єрою, певним класом і певною добою, — добою, яка для цієї кар'єри і для цього класу, може, ще не зовсім минула, — і часом я шкодую, що попросту не записував того, що він казав. Бо якби записував, то, подаючи його портрет, добився б ефекту старосвіччини з такою самою легкістю і таким самим робом, як пале-рояльський [14] …пале-рояльський актор… — Пале-Рояль — паризький театр, де грали водевілі й комедії. актор, який на запитання, де він вискіпує такі чудернацькі капелюхи, відповів: «Я їх не вискіпую, а зберігаю». Словом, мені здається, що моя мати вважала маркіза де Норпуа трохи «ветхозавітним», і коли ця ветхозавітність прозирала в його поводженні, то їй це подобалося, зате ветхозавітність навіть не його думок, — мислив маркіз де Норпуа цілком по-сучасному, — а його слів не вельми її тішила. Проте вона відчувала, що, захоплюючись дипломатом, вона б тим самим мило лестила своєму чоловікові, до якого той вельми ласкавий. Тож підтримуючи в моєму батькові високу думку про маркіза де Норпуа і підносячи завдяки цьому його самого у власних очах, моя мати, як вона гадала, виконувала свій обов'язок — скрашувати чоловікове життя, так само як вона його виконувала, дбаючи, щоб кухарка готувала смачно і щоб челядь була як шовкова. Брехати моєму батькові вона не вміла, тож убивала собі в голову, що захоплена послом, щоб мати змогу щиро його вихваляти. А втім, їй справді подобалися його добродушний вираз, старосвітська звичайність (така церемонна, що коли він ішов, випростуючи свою височенну постать, і помічав зустрічну карету з моєю матір'ю, то, перш ніж уклонитися, викидав щойно розкурену сигару), його гладенька мова, намагання не згадувати про себе і вести втішні речі, дивовижна пунктуальність у листуванні, через що моєму батькові, який допіру кидав йому листа і впізнавав на одержаному конверті маркізову руку, закрадалася мимоволі думка, що їхні листи ненароком розминулися; здавалося, для маркіза передбачено окрему, додаткову доставку пошти. Мати дивувалася, що маркіз, попри те, що такий заклопотаний, такий акуратний, і попри те, що завжди на людях, такий уважний: вона й гадки не мала, що ці «попри» — не що інше, як неусвідомлені нею «бо»; вона й гадки не мала, що (подібно до того, як є старці, напрочуд молодяві на свій вік, королі, що тримаються зовсім просто, і провінціали-всевіди) маркіз де Норпуа завдяки одним і тим самим звичкам може вчасно давати всьому раду й акуратно відповідати на листи, бути милим у вищому товаристві й чемним з нами. Ба більше, помилка моєї матері, як і всіх скромних людей, пояснювалася тим, що вона принижувала, а отже, й відривала від інших речей усе, пов'язане з її особою. Вона бачила заслугу батькового приятеля в тому, що той так швидко нам відписує, хоча веде велике листування, в цьому листуванні виняткової ваги надавала його листові нам, хоча цей його лист був усього лиш одним з його листів; так само вона не враховувала того, що для маркіза де Норпуа обід у нашому домі був лиш одним із численних обідів у його світському житті: не спадало їй на думку, що посол здавна звик на дипломатичній службі вважати проханий обід за один зі своїх обов'язків, що він звик показувати на таких обідах прищеплену йому галантність, якої не міг позбутися й тоді, як сидів за нашим столом.