Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Життя, яке, на мій суд, там провадили, випливало з джерела, такого далекого від царини досвіду і здавалося мені таким відрубним, що я не міг уявити собі на дукининих вечорах людей, з якими колись водився, живих людей. Бо вони були б нездольні нагло змінити свою натуру і, мабуть, мовили б там речі десь такі, як я чув; їхні розмовники, певне, знизилися б до відповіді такою самою людською говіркою; а отже, на вечорі в першому салоні Сен-Жерменського передмістя випадали б хвилі, які я вже переживав раніше, а такого бути ніяк не могло. Щоправда, мій розум ставав тоді ні в сих ні в тих, і навіть приявність тіла Христового в облатці здавалася мені не таємничішою, ніж цей розташований на правобережжі Сени перший салон Сен-Жерменського передмістя, звідки вранці до моїх покоїв долітало, як там вибивають меблі. Проте демаркаційна лінія, що відокремлювала мене від Сен-Жерменського передмістя, саме через свою умовність видавалася мені цілком правдешньою; я відчував, що постйлка Ґермантів, постелена на той бік екватора (самотканий хідничок, про який мати, помітивши його, як і я, того дня, коли двері у Ґермантів стояли отвором, наважилася сказати, що вона зовсім благенька) — це вже Сен-Жерменське передмістя. Зрештою, як же могла їхня їдальня, їхня темна галерея з червоними плюшевими меблями, яку я іноді бачив з нашого кухонного вікна, не мати для мене таємничих чарів Сен-Жерменського передмістя, не бути його найістотнішою часткою, його географічною належністю, якщо опинитися в цій їдальні означало бувати в Сен-Жермен-ському передмісті, дихати його атмосферою, якщо всі, хто перед обідом сидів у галереї на шкіряній канапі, обік дукині Ґермант-ської, мешкали в Сен-Жерменському передмісті? Певна річ, і деінде, а не лише в передмісті, на деяких вечорах можна було вряди-годи бачити, як велично тронує посеред елегантної низо-ти хтось із цих людей, які є лише іменами і які при нашій спробі уявити їх собі обертаються в турнір або в панський ліс. Але тут, у першому салоні Сен-Жерменського передмістя, в темній галереї були тільки вони. Вони були за коштовні колони, які підпирають святиню. Навіть на звичні раути дукиня Ґермантська добирала гостей із тісного кола, і при столі, застеленому на дванадцять осіб, вони скидалися на золоті статуї апостолів у каплиці Сент-Шапель, символічні і святі слупи довкола Божого престолу.

Що ж до садка, обмурованого високими мурами за палацом, садка, де дукиня Ґермантська частувала влітку по обіді оранжа-дою й лікерами, то як я міг би сумнитися, що сидіти там між дев’ятою та одинадцятою вечора на залізних стільцях, обдарованих не менш магічною владою, як шкіряна канапа, і не дихати особливими леготами Сен-Жерменського передмістя так само неможливо, як відбувати сієсту в оазі Фіґюнґ і воднораз бути не в Африці? Єдино уява і віра здатні виокремити деякі предмети, деякі істоти і створити атмосферу. Овва! звідати мальовничі за-кутини, переміряти западини та згір’я, оглянути видатні пам’ятки та мистецькі роботи Сен-Жерменського передмістя, очевидно, мені вже не судитиметься! Я здобрів тим, що з трепетом видивлявся в чистому морі (без надії туди пристати), — ніби на крайній до мене мінарет, ніби на першу-ліпшу пальму, ніби на окраїну промислового комплексу чи на узлісся екзотичної пущі, — на зачовгану постилку узмор’я.

Палац Ґермантів для мене починався від надвірної брами, а для дука його прибудови тяглися ген-ген, бо він, вважаючи всіх своїх пожильців за фермерів, за вілланів, за орендарів раціональних дібр, з якими не ьцанькаються, голиврр вранці^, нічній сорочці при вікні, сходив^щі щщщцьї, ^адещ^^іі^рг^ди, в камі-зельці, у піжамі, у волохатій шкотській куртці якогось крикливого кольору, в куцому ясному напівпальті, коротшому за маринарку, і велів головному конюхові пускати шлаптю свіжокупленого коня. Не раз, не два кінь розбивав вітрину Жюп’єнові, той вимагав відшкодування, а дук кипів від обурення. «Навіть якщо забути про те, скільки добра робить дукиня квартирантам і парафіянам, — казав собі дук, — вимагати чогось від нас — безсоромність із боку цього хлюста». Проте Жюп’єн правив своєї, ніби зовсім не тямлячи, що за «добро» робила коли кому дукиня. Але ж вона справді славилася доброчинністю, та що всіх не ола-скавиш, то пам’ять про одного обмилуваного дає підставу утриматися від допомоги іншому, на його превелику досаду. Але все зводилося не лише до благодії — зрештою, ця дільниця уявлялася дукові — і то на добрі гони — лише продовженням його дитинця, розлеглим манежем для його коней. Справдивши, як новий кінь клусує сам, він казав його запрягати й об’їхати сусідні вулиці, причому головний конюх біг при повозі, тримаючи в руках віжки, і ганяв коня туди й сюди перед дуком, а дук стояв на пішоході, здоровенний, рослявий, у ясній парі, з сигарою, простоволосий, з винозорим моноклем, аж поки сам не стрибав на передок, аби ще раз випробувати коня, і їхав, уже в новому запрягові, до своєї полюбовниці на Єлисейські Поля.