Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Найбільше Франсуазу дратували грінки, які смакували батькові. Вона була переконана, що то він коверзує і хоче, щоб інші перед ним «танцювали».

— Можу посвідчити, — мовив лакейчук, — що нічого такого я зроду не бачив!

Він говорив так переконано, ніби бачив усе на світі й зі свого тисячорічного досвіду, що обіймав звичаї всіх країн, знав: смажити грінки ніде не заведено!

— Так, так, — бурчав шафар, — але все це можна легко поламати: робітники збираються страйкувати в Канаді, а міністр недавно сказав нашому панові, що хапонув за це двісті тисяч франків.

Шафар не ганив міністра не тому, що сам був чесняк, а тому, що вважав усіх політиків за лайдаків, і казнокради здавалися йому не такими страшними злочинцями, як звичайнісінькі злодії. Він навіть не задумувався, чи добре розчув ці історичні слова, і його не вразила неймовірність того, щоб сам винуватець сказав їх моєму батькові і щоб батько не викинув його за двері. Одначе комбрейська філософія посіяла у Франсуази сумнів, щоб канадський страйк міг уплинути на споживання грінок. «Допоки світ буде світом, — казала вона, — пани, бачте, нас ганятимуть, а челядь вволятиме їхні капризи».

Всупереч теорії цього одвічного ганяння, моя мати, визначаючи, мабуть, не так, як Франсуаза, тривалість снідання челяді, вже чверть години не виходила з дива:

— Що ж вони можуть там робити? Уже дві години сидять за столом!

І вона несміливо дзвонила три-чотири рази. Франсуаза, лакейчук і шафар слухали поклик дзвінка, але не рушали, бо для них це було, ніби перші звуки наладнуваних інструментів перед відновленням концерту, коли слухачі відчувають, що антракту зосталося кілька хвилин. Ось чому, коли дзвінок повторювався і лунав усе настирливіше, служба починала нашорошувати вуха. Розуміючи, що пора перепорилася і що повернення до праці близьке, по якомусь голоснішому дзвінку вона зітхала: така наша доля, і тоді лакейчук виходив покурити надвір, Франсуаза, кинувши про нас щось сердите на кшталт: «Хреста на них нема!» — дерлася на сьомий поверх прибирати, а шафар, узявши в мене поштового паперу, притьмом брався до свого приватного листування.

Хоч як високо носився шафар «з долу», Франсуаза, проте, в перші дні сказала мені, що Ґерманти живуть у палаці на засаді якогось споконвічного права, що його винайняли не так давно, що сад, у який палац виходив невідомою мені стороною, невеличкий і подібний до всіх сусідніх садів; врешті я довідався, що тут не заведено ні сеньйоріальної шибениці, ні укріпленого млина, ні голубника на стовпах, ні кабиці, ні шпихліра, ні сеньйорії, ні постійних чи звідних мостів, так само як поронів, митників, дороговказів, замкових валів і подорожніх каменів. Але як Ельстір під ту пору, коли бальбецький затон, утративши свою таємничість, зробився для мене лише дещицею солоної води, нічим не відмінною від усіх інших на земній кулі, зненацька повернув йому своєрідність, сказавши мені, що це опалова бухта Вістлера в її сріблясто-блакитних тонах, так само й давній батьків приятель ознаймив нам якось про дукиню, коли ім’я Ґермант утратило під ударами Франсуази останню пов’язану з ним селитьбу: «Вона посідає найкраще становище в Сен-Жерменському передмісті, її дім — перший у Сен-Жерменському передмісті». Безперечно, перший салон, перший дім у Сен-Жерменському передмісті — це було надто вбого проти тих жител, які я одне по одному вимарив. Але, зрештою, і ця оселя, якій випало стати останньою, оселя, хоч яка скромненька, мала, окрім власної оболонки, ще й якусь таємничу ауру.

І я відчував тим більшу потребу відкрити в «салоні» дукині Ґермантської та в її приятелях таємницю її імені, що не знаходив відгадки в ній самій, коли вранці вона виходила з дому або вдень виїжджала повозом. Звичайно, уже в комбрейській церкві вона явилася мені перетвореною, з щоками недоступними, непроникними для барв імені Ґермант та для днів на вівоннських берегах, явилася на місці моєї спаленої мрії, як лебідь чи верба, якими перекинулися божество чи німфа, аби потім, у згоді з законами природи, попливти по воді або загойдатися на вітрі. Проте скоро я губив з очей ці згаслі відблиски, як вони з’являлися знов, схожі на рожеві й зелені бліки вечорового сонця потому, як їх розіб’є весло, і, поки моя думка сиротувала, ім’я швиденько вбирало в себе згадку про обличчя. Тепер я часто бачив дукиню біля вікна, в дитинці, на вулиці, і якщо мені не щастило втілити в неї ім’я Ґермант, не щастило переконати себе, що це дукиня Ґермантська, я винуватив мій розум у нездольності довести до кінця те, чого я від нього вимагав; але й вона, наша сусідка, дукиня, теж була, як на мене, не безгрішна, тільки що цей гріх її не бентежив, їй не дошкуляла, як мені, гризота, вона навіть не здогадувалася, що це прогріх. Скажімо, дукиня Ґермантська вдягалася по-модному, ніби почала вважати, що стала простою смертною, і вона дуже дбала про вишукані туалети, бо тут інші жінки могли їй дорівнятися і навіть перевищити її; я бачив, як захоплено вона проводжала поглядом на вулиці добре вбрану акторку; а вранці, коли вона виходила з дому, — буцімто опінія переходнів, чию вульгарність вона підкреслювала, відверто виводячи надвір своє неприступне для них життя, могла бути для неї трибуналом, — я помічав, як вона грає перед свічадом, грає дуже переконливо, позбувшись усякого роздвоєння й іронії, палко, задерикувато, амбітно, наче королева, яка зголосилась у придворній виставі втілити субретку, — як вона грає ролю нижче від своїх можливостей, ролю елегантної жінки; забуваючи, наче у міті, про вроджену свою велич, вона все пильнувала, щоб вуалетка не бгалася, щоб не брижилися рукави, поправляла плащ, — так божистний лебідь виконує набір рухів у дусі своєї пташиної породи, зберігає нерухомими намальовані обабіч дзьоба очі й по-лебединому кидається на ґудзик чи на парасольку, забувши, що він бог. Але як мандрівник, розчарований при першому погляді на місто, переконує себе, що, може, йому відкриються чари міста, коли він відвідає його музеї, познайомиться з городянами, попрацює в бібліотеках, я переконував себе, що аби я мав вступ до дукині Ґермантської, аби належав до кола її приятелів, аби ввійшов у її життя, то пізнав би те, що під своєю блискучою оранжевою оболонкою реально, предметно містить у собі для інших її ім'я, — адже сказав он батьків друг, що рід Ґермантів є чимось відрубним у Сен-Жерменському передмісті.