Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Дук Ґермантський вітався в дитинці з двома подружніми парами, більш-менш належними до його світу: з подружжям своїх кузенів, які, мов родина робітників, зроду не бували удома і не пасли своїх діток, бо дружина зранку поспішала до «БсЬоІа» вдосконалюватися в контрапункті й фузі, а чоловік ішов до своєї робітні різьбити по дереву й витискати шкіру; потім з баронством де Норпуа, вбраним незмінно в чорне, жінка, як винаймачка стільців, а муж, як катафальник, яке кілька разів денно ходило до церкви. Барон був братанець старого посла, з яким ми колись підтримували знайомство і якого батько спіткав на сходах, дивуючись, звідки ж він іде, бо батько думав, що така значна особистість, яка на приятельській стопі з найвидатнішими європейцями і, мабуть, байдужа до аристократичного марнославства, навряд чи водиться з цими худопахолками, дрібноголовими клерикалами. Осіли вони в цьому домі недавно; Жюп’єн сам звернувся у дитинці до чоловіка, який віддавав чолом дукові Германському, причому, не знаючи точно його імені, Жюп’єн назвав його «паном Норпуа».

— Ха! Ха! Пан Норпуа! Оце знахідка! Постривайте! Скоро цей добродій назве вас громадянином Норпуа! — гукнув, удаючись до барона, 'Ґермантський'^ Нарешті він міг зігнати свою злість на Жюп’єгіоЙ за те, що той казав йому «пан», а не «ваша вельможність».

Якось дук Ґермантський потребував щось з’ясувати в галузі, пов’язаній з батьковим фахом, і дук відрекомендувався йому з чарівною ґречністю. Відтоді він часто просив батька зробити якусь сусідську послугу, і коли батько спускався сходами, думаючи про справи і намагаючись уникнути зустрічі, дук покидав своїх машталірів, підходив до батька у дитинці, з послужливістю, успадкованою по давніх королівських покойових, поправляв йому комір пальта, брав його за руку, затримуючи його долоню в своїй, ба навіть пестячи її, аби з нецеремонністю дворака довести, що його многоцінна плоть не гребує такими доторками, і проводжав його як на смичу — дуже знудженого і з єдиною думою про те, як вирватися — аж до парадної брами. Одного дня, зіткнувшися з нами, коли вони з дружиною виїжджали з дитинця, він дуже прихильно з нами привітався і, мабуть, сказав дукині, як мене звати, але чи міг я гріти надію на те, що їй запам’ятаються моє ім’я та моє обличчя? Та ще й яка мізерна рекомендація — бути їй названим яко пожилець! Куди важливішою рекомендацією була б зустріч із дукинею у маркізи де Вільпарізіс, котра, власне, попросила мене через бабусю прийти до неї і, знаючи, що я збираюся присвятити себе літературі, додала, що серед її гостей будуть письменники. Але батько вважав, що вести світське життя мені ще рано, а потім, оскільки його турбувало моє здоров’я, він не хотів, щоб я знічев’я виходив надвір увечері.

Один з виїзних лакеїв дукині Ґермантської часто розмовляв із Франсуазою, от я й почув, які салони відвідує дукиня, але я їх собі не уявляв; від тої хвилі, як вони стали часткою її життя, життя, яке я бачив лише крізь призму її імені, хіба не були вони чимось незбагненним?

— Сьогодні великий вечір китайських тіней у принцеси Парм-ської, — мовив лакей, — але ми туди не потрапимо, бо п’яти-годинним потягом пані їде до Шантії провести два дні у дука Омальського. Покоївка і камердинер ідуть з нею. Я зостаюся. Принцесі Пармській буде прикро, вона разів з чотири, як не більше, писала дукині.

— То ви сей год до замку Ґермант не поїдете?

— Уперше нас там не буде. Задля ревматизму дуків лікар не пуска його, поки там не поставлять калориферів. А раніше ми там оселялися щороку до січня. Якщо опалення не підведуть, пані, може, поїде до Каннів до дукині де Ґіз, але це ще невгадно.

— А до театру не ходите?

— Ходимо часом до Опери, за абонементом принцеси Парм-ської — раз на тиждень; подейкують, там дуже шиковно, показують п’єси, опери, все що заманеться. Дукиня абонементу для себе не взяла, але ми буваємо й так, у ложі тої або тої її приятельки, чи в бенуарі принцеси Ґермантської, заміжньої за кузеном нашого дука. Це дука Баварського сестра... Отож-бо ви підніметеся — і ви у себе вдома, — мовив лакей, для якого, дарма що він ототожнював себе з Ґермантами, було, проте, «панство» як таке, поняття дипломатичне, яке дозволяло йому трактувати Франсуазу з такою шанобою, ніби вона служила у якихось княжат. — А виглядаєте ви, пані, здорові нівроку.

— Ге! аби ж то не ці кляті ноги! На долині ще стерпно («на долині» — означало: у дитинці, на таких вулицях, де Франсуаза любила гуляти, словом, на рівному місці), — але, ох, уже ці каторжні сходи! До побачення, пане, може, ще побачимося ввечері.