Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Але початок цієї вистави зацікавив мене і з іншого боку. Він дещо пояснив мені природу помилки, якої допускався Сен-Лу щодо Рахилі і яка створила провалля між образами його коханки в Роберовому та моєму уявленнях, коли ми бачили її вранці під квітучими грушами. Рахиль грала в маленькій п’єсці трохи не ролю статистки. Але зараз це була інша жінка. Вона мала одне з тих облич, які відстань вимальовує чітко і які зблизька розсипаються порохнею. І не конче відстань між залою та сценою: весь світ у цьому значенні хіба величезний театр. Перебуваючи біля неї, ти бачив туманність, чумацький шлях веснянок, прищиків, та й уже. На певній відлеглості все зникало, а над запалими, поморхлими щоками вилонювався півмісяцем такий поправний, такий тонкий ніс, що хотілося звернути на себе увагу Рахилі, дивитися на неї і милуватися, утримувати її силоміць, якщо інакше не можна було бачити її поблизу! Я мовлю не про те, що відчував я, а про те, що відчував Сен-Лу, коли вперше побачив її гру. Ось тоді він і задумався над тим, як наблизити її до себе, як із нею познайомитися, йому відкрилося чародійне царство, те, де жила вона, звідки спливали до нього розкішні промені, але куди він доступу не мав. Кілька років тому він вийшов із провінційного театру з думкою про те, що писати їй було б глупством, що вона все одно не відповість, ладний пожертвувати своїм майном і своїм іменем ради істоти, яка посіла в його душі особливий світ, нагірний над знайомим йому побутом, світ, оздоблений жагою і мрією, аж це перед його очима вилетів з артистичного під’їзду театру веселий, гожо вбраний рій артисток, які грали в сьогоднішній виставі. їх дожидали знайомі молодики. Число лю-дей-пішаків не таке велике, як число комбінацій, які можуть з них утворитися, і ось до якоїсь там зали, де у нас немає жодної знайомої жінки, несподівано вступає та, з ким ми не сподівалися колись побачитися, і появляється так доречно, що ця випадковість здається нам провидницькою, хоча натомість, певна річ, могла б виникнути інша випадковість, якби ми були не в цьому, а в іншому місці, де б у нас з’явилися інші жадання і де б ми здибалися з іншою давньою знайомою, здольною нам допомогти. Золоті ворота світу марень зачинилися за Рахиллю, перш ніж Сен-Лу побачив, що вона виходить із театру, тому ластовиння і прищики нічого не важили. Проте вони його разили, тим паче, що він був тепер не один і не мав уже тієї моці уяви, що в театрі. Але молода актриса, хоча він уже її не бачив, і далі верховодила ним, — так небесні світила поводарюють нами силою свого тяжіння навіть тоді, коли невидимі нашим очам. Ось чому, слухаючись жадання, пробудженого в Роберові актрисою з тонкими рисами, уже призабутими, Робер напосів на свого давнього приятеля, який навинувся під руку, і звелів рекомендувати його жінці без рис, проте з ластовинням (скоро то була та сама), давши собі слово з’ясувати згодом, хто ж вона насправді: та чи не та. Рахиль так квапилася, що навіть не озвалася цим разом до Робера, і лише через кілька днів він зумів її відірвати від її товариства і провести, нарешті, додому. Він уже кохав її. Потреба мрії, прагнення бути ущасливленим від тієї, про кого ти мріяв, такі сильні, що треба небагато часу, аби звірити всі свої надії на щастя жінці, котра кілька днів тому була для нього щойно несподіваним, незнаним, байдужим видивом на театральному кону.

Коли куртина впала, ми пройшли на сцену, і я, сторопілий на підмостках, загомонів одразу з Робером; я не знав, як триматися на новому для мене місці, а що моє поводження цілком диктувалося б моєю розмовою і можна було б подумати, що, захоплений нею, я такий неуважний, що весь мій вираз, цілком природно, не відповідає місцю, де я опинився, оскільки, поглинутий тим, що я кажу, я й справді майже не усвідомлював, де я, то щоб тільки не мовчати, я вхопився за першу-ліпшу тему.

— Знаєш, — сказав я Роберові, — в день від’їзду я заходив до тебе попрощатися; ми так і не встигли досі з тобою про це побалакати. Я тобі вклонився на вулиці.

— Ох, і не згадуй! — гукнув Сен-Лу. — Я так розжалився! Ми спіткалися біля самих касарень, але я не міг зупинитися, бо я вже й так дуже спізнювався. Мені це все було дуже прикро, повір!

Отже, він мене впізнав-таки! Перед очу мені все ще стояло, як зовсім байдуже він салютує мені, нічим не виявляючи, що мене впізнав, не помахавши, аби показати, що шкодує, що не може зупинитися. Мабуть, це його тодішнє прикидання — ніби він мене не впізнав — усе для нього спрощувало. Ось тільки мене вразило, з якою хуткістю він на це зважився, не зрадивши жодним жестом, що мене впізнав. Я зауважив ще в Бальбеку, що личко він мав якесь наївно-щире, крізь його прозору шкіру видно було раптовий приплив емоцій, а Роберове тіло було напрочуд вимуштруване вихованням для створення певного роду облуди, потрібної для годиться, і, як чудовий актор, він міг і в полку, і в салоні грати навперемін найрозмаїтіші ролі. В одній із цих ролей він кохав мене всім серцем, був мені майже за брата; він був мені за брата і знов став за брата, але на мить став іншою, незнайомою мені людиною, яка, тримаючи віжки, з моноклем ув оці, без погляду і без усмішки піднесла руку до кепі, щоб відсалютувати призвоїто мені по-військовому!