Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Робера злостило лише те, що я не хотів метати перли перед його коханкою.

— А ось той добродій, якого ти зустрів уранці і який підколочує снобізму до астрономії, розкажи їй про нього, а то я забув. — І він зиркав на неї з-під ока.

— Але ж, любцю, про нього нема чого більше розповідати, окрім того, що ти вже розповів!

— Та й зануда ти! Ну тоді розкажи про Франсуазу на Єлисейських Полях, її це так насмішить.

— Так, так! Боббі мені так багато розповідав про Франсуазу! — І, беручи Робера за бороду й обертаючи його до світла, вона повторила через убогість словесного запасу: — Ух, який ви!

Відтоді як актори перестали бути для мене єдиними охоронцями в дикції і в грі якоїсь художньої правди, вони зацікавили мене вже самі собою; я химерував, що переді мною герої старого комічного роману, і мене цікавила поява нової особи, молодого панича, цікавило те, як інженю неуважно слухає освідчення першого коханця, а він, співаючи-розлягаючись, нишком пожирав очима старшу даму в поблизькій ложі, що чарувала його своїми пишними перлами; таким чином, особливо завдяки Роберовим розповідям про приватне життя артистів, я бачив, як іде інша п’єса, німа і виразна, під п’єсою мовленою, п’єсою кволенькою, але все-таки для мене цікавою, бо я відчував, як вруняться і розквітають на одну годину в світлі рампи у душі актора слова ролі, породжені нашмарованим на його лице олівцем та рум’янами іншим лицем. Ці знайомі й живі особи — дійовці теж знадливої п’єси — яких ми любимо, якими захоплюємося, яким співчуваємо і яких, коли йдемо з театру, нам хочеться побачити знов, але які вже розщепилися на акторів, позбавлених того становища, яке вони посідали в п’єсі, на текст, який уже не показує акторського лиця, на кольорову пудру, струшувану носовичком, словом, які через розпад, що починається після вистави, знову обертаються в елементи, нічим не зв’язані з ними; ці особи змушують, подібно до розпаду коханої істоти, сумніватися в реальності нашого «я» і замислюватися над смертю.

Один номер програми дуже мене прикро вразив. Молода жінка, предмет ненависти Рахилі та кількох її приятельок, мала дебютувати виконанням старовинних романсів; на цей дебют вона покладала всі свої надії і надії її родичів. Вона мала кумедно гладку пані-стару, голос гарний, але маленький, від хвилювання голос її сів і розминався з її потужною мускулатурою. Рахиль порозсаджувала в залі немало своїх приятелів та приятельок, давши їм завдання пантеличити сарказмами дебютантку, відому своєю несміливістю, збити її з плигу так, щоб вона зазнала цілковитого фіаско, і директор не підписав з нею ангажементу. Після перших же нот, узятих нещасною дебютанткою, підплачені слухачі зі сміхом повернулися до неї плечима, жінки, які змови-лися з ними, сміялися гучно, кожна сопілкова нота викликала новий вибух удаваного реготу, і в повітрі вже висів бешкет. Небога, яка з образи пітніла під гримом, спробувала опанувати себе, потім кинула на публіку розпачливий і обурений погляд, але сикання тільки подвоїлось. Інстинкт наслідування, хіть показати свою дотепність і хвацькість захопили молодих актрис, яких ніхто не напучував, і зараз вони моргали до змовників, як підморгують злосливі спільники, корчилися зо сміху, пирхали так, що по закінченні другого романсу, хоча в програмі значилося ще п’ять, режисер звелів опустити завісу. Я силкувався не думати про цю пригоду, так само як колись силкувався не думати, як болить моїй бабусі, коли вуйко, аби її подражнити, частував дідуся коньяком, — людська злоба завжди була для мене геть-то болісна. А проте, подібно до того, як співчуття, може, не завше до пари тортурам страстотерпця, бо за своїми зусиллями перемогти страждання він не відчуває його так гостро, як нам здається в уяві, так само злість у душі злої людини, мабуть, вільна від жорстокости в чистому вигляді, від жорстокости садистичної, такої нестерпної для нас. Ненависть надихає злу людину, гнів дає їй лють і завзяття, але якісь безрадісні; втішають вони тільки садиста; злий думає, що дошкуляє злому. Рахиль, звичайно, думала, що актриса, яку вона цькувала, кебети не має і що, освиставши її, довівши публіці, яка співачка кумедна, Рахиль боронила добрий смак і добре провчила лиху товаришку. Хай би там як, а я волів промовчати про цю пригоду: я не мав ні одваги, ні сили запобігти цьому бешкету, а сказати добре слово про жертву, тим самим прирівнюючи до садизму почуття, що запалювали катів дебютантки, було б для мене дуже важко.