Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Зезетто! Я прошу тебе не дивитися так на цього молодика, — промовив Сен-Лу, на чиєму виду поодинокі цяти рум’янцю згустилися кривавою хмарою, яка наповзала і тьмила спотворені риси мого приятеля. — Якщо хочеш виставити нас на стидовище, то я пересяду за інший столик, а потім зачекаю на тебе в театрі.

Аж це Еме сказано, що якийсь пан жде його в екіпажі і просить вийти до нього. Сен-Лу завжди потерпав і тремтів, як би хтось не передав Рахилі любовної цидулки, і зараз він кинувся до вікна: у повозі, схрестивши руки в переполаса-білих рукавичках, з квіткою у бутоньєрці, сидів пан де Шарлюс.

— Бачиш, — озвався він до мене стиха, — родичі вистежують мене і тут. Будь ласка, бо мені не з руки, а ти добре знаєш метрдотеля, він нас, звичайно, зрадить, — попроси його не виходити. Хай вийде будь-який гарсон, який не знає мене. Якщо кельнер скаже вуйкові, що він мене не знає, то вуйко не зайде до ресторану, він терпіти не може таких закладів, — кого-кого, а його я знаю як облупленого. Як це все-таки паскудно: старий бабій, досі бігає за спідницями, а мене наставляє на добру путь і шпигує!

Еме, діставши вказівки від мене, послав котрогось свого помічника передати, що Еме відлучився, а як його спитають про маркіза де Сен-Лу, хай скаже, що він його не знає. Проте Робе-рова коханка, яка не чула, про що ми перемовлялися, і гадала, що йдеться про молодика, в жируванні з яким дорікав їй Сен-Лу, мов чемериці наїлася:

— Отакої! Тепер цей молодик! Дякую, що попередив. Гарно ж снідається в такій атмосфері! Ви йому не вірте, він чимось роздратований, — додала вона, звертаючись до мене, — а зрештою він убив собі в голову, що ревнощі — це шик, бо ці вельможі звикли паношитися.

І вона заходилася руками й ногами показувати, яка вона знервована.

— Але ж мені це досада, Зезетто! Ти ж сміх із нас робиш перед цим добродієм, він подумає, що ти з ним заграєш, а він же страшний як смертний гріх.

— А мені він до вподоби, по-перше, у нього гарні очі, до того ж, як він дивиться на жінку, зразу відчувається, що він уміє кохати.

— Помовч принаймні, поки я не пішов. Ти просто сказилася! — гукнув Робер. — Гарсоне, мої речі!

Я не знав, піти мені чи зостатися.

— Ні, мені хочеться побути самому, — сказав він мені таким самим тоном, яким допіро говорив із коханкою, ніби він теж був на мене сердитий. Гнів його можна було порівняти з мотивом, на який в опері співають кілька реплік, геть-то різних значенням і характером, але злитих єдиним чуттям. Коли Робер пішов, його подруга покликала Еме й заходилася розпитувати його. Потім звернулася до мене й поцікавилася, якої я про нього думки.

— Він має якийсь химерний вираз, еге ж? Розумієте, мені хотілося б вивідати, про що він думає, хотілося б мати його до своїх послуг, узяти його з собою в подорож. Але не більше. Кохатися з кожним, хто тобі до мислі, це була б утіха невелика. Робер даремно іритується. Просто я люблю гнати химери. Робе-рові нема чого посипати голову попелом. — Вона все ще дивилася на Еме. — О, ви тільки гляньте в його чорні очі, хотіла б я знати, що там у них на дні.

Незабаром прийшли сказати, що Сен-Лу просить її до окремого кабінету, куди він через інший вихід, не проходячи через усю ресторанну залу, пішов доснідувати. Я залишився сам, але потім Робер прислав по мене. Його любка лежала на софі, сміючись під його поцілунками та пестощами. Вони пили шампан. «Ух, який ви!» — казала вона, підхопивши десь цей вираз, що здавався їй останнім словом ніжносте й дотепносте. їв я небагато, почувався зле і, незалежно від Леґранденової філіпіки, висловленої мені, шкодував, що починаю в окремому кабінеті, а закінчу за лаштунками це перше весняне пообіддя. Рахиль зиркнула на годинник, боячи-ся спізнитись, потім налила мені шампану, почастувала мене єгипетською цигаркою і відколола для мене троянду зі свого корсажа. Тоді я сказав собі: цей день немарний, години, проведені з цією молодою жінкою, для мене години не згаяні: адже завдяки їй я мав такі дорогі скарби: рожу, духовиту цигарку, келих шампанського. Усе це я казав собі, бо мені здавалося, що, надаючи цим годинам нудьги естетичного присмаку, я їх виправдую, підношу. А я мав би подумати, що сама потреба шукати потіхи переконливо показує, що нічого естетичного я в цій скукоті не бачив. А от Робер і його коханка наче навіть і не пам’ятали, що вони оце посварилися і що я був свідок їхньої сварки. Вони до неї не верталися, не прагнули пояснити ні сварки, ні такого крутого зламу в їхніх взаєминах. Випитий з ними шампан ударив мені в голову, як у Рівбелі, а втім, не зовсім так. Не тільки кожен рід сп’яніння, від сп’яніння сонцем чи мандрівкою і до сп’яніння зморою чи вином, але й кожен ступінь сп’яніння (який вимагає особливої «позначки», як оті, що показують морську хлань) розкриває в нас на тій глибині, де ми перебуваємо, людину неповторну. Кабінет Сен-Лу був маленький, але єдина його прикраса — дзеркало — стояла так, що в ній відбивалося ще тридцять її близнюків, тікаючи кудись геть у далечінь, а електрична лампочка над дзеркалом вечорами, коли її запалювали, в супроводі походу тридцяти її одбивків, мала навіювати навіть на самотнього пияка вражіння, що простір довкола нього множиться вкупі з роїнням збуджених у ньому вином відчуттів і що, запроторений до цього ванькирчика, він панує над чимось набагато роз-леглішим у своїй безконечній іскрявій кривій, розімчаній ще далі, ніж алея паризького Ботанічного саду. Отож, бувши зараз цим п’яндиголовою, я нараз узрів його у дзеркалі: на мене вирячилася незнайома мацапура. Рай сп’яніння подужав огиду, я всміхнувся йому весело й хвацько, а він усміхнувся мені. Я був ув ефемерному й могутньому полоні хвилини, коли всі відчуття надзвичайно загострюються, і вже хтозна-що мене журило, мабуть, думка, що оте моє капосне «я» доживає свій останній день і що мені поки віку вже не здибати цього незнайомця.