Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Іноді я зморювався ще дужче: дивився, не лягаючи, як минає муштра кілька днів поспіль. Яке втішне було тоді повернення до готелю! Вкрившися з головою, я спізнавав таке почуття, ніби вирвався з рук чарівників, ворожбитів, того чортовиння, яке населяє наші улюблені «романси» XVII сторіччя. Сон і вранішнє вилежування ставало тепер чарівною казкою. Чарівною і, може, доброчинною. Я казав собі, що є рада і на пекельні страждання, що, хай би там що, а знайти спокій можна. Такі думки заводили мене дуже далеко.

У дні, вільні від навчання, коли Сен-Лу не міг покинути полк, я часто відвідував його в казармі. Вона була далеко; малося вийти за місто, перейти віадук, обаполи якого тяглися гони й гони. На белебні майже завжди стругав вітрюган, він наповнював собою казарми, зведені по три боки подвір’я, і вони гули, наче вітряні яскині. Я чекав на Робера, зайнятого на службі, біля його дверей або в їдальні, розмовляючи з кимось із його друзів, з якими він мене познайомив (потім, у ті дні, коли Робера не було, я провідував їх); крізь вікно я бачив голі, десь за сто метрів унизу, поля; тут і там нові сходи, ще мокрі від дощу й освітлені сонцем, творили зелені бинди, блискучі й прозорі, як емаль. Розмови іноді перекидалися і на мого друга, і я скоро зрозумів, що всі його тут знають і люблять. Багато хто з рекрутів інших ескадронів, багаті діти буржуа, які не мали доступу в інший світ і бачили його лише здалеку, симпатизували Роберові не тільки за його вдачу — ще дужче вони улягали чарові його великопанства. Частенько суботнього вечора, діставши звільнення й подавшись до Парижа, вони бачили, як цей молодик вечеряє в Кафе де на Пе з дуком Юзеським і принцом Орлеанським. Ось чому його гоже обличчя, його хода переваги-ваги, його недбале салютування, пурхітливий монокль, «фантазі» його зависоких кепі, панталонів з надто, тонкого і надто рожевого сукна — все це зросталося в їхньому уявленні з «шиком». Вони відмовляли в цьому шикові іншим, найелегантнішим офіцерам у полку, навіть величному капітанові, якому я завдячував перший нічліг у казармі і який проти Робера видавався надто надутим і майже посполитим.

Хтось згадав, що капітан купив нового коня.

— Хай собі купує на здоров’я! У неділю вранці я спіткав Робера в Акацієвій алеї. Як він грає конем — оце справжній шик! — по-знавецькому підхопив інший, бо ці молоді люди належали до класу тих, хто не має вступу до великопанського світу, зате має гроші та дозвілля і завдяки цьому розуміється на елегантності покупній. От хіба що їхня елегантність мала (наприклад, ув одежі) щось вишуканіше, бездоганніше, ніж вільна і недбала Роберова елегантність, така люба моїй бабці. Ці синки великих банкірів та біржевих маклерів зазнавали легкого хвилювання, побачивши за сусіднім столиком підофіцера Сен-Jly, коли після вистави закушували устрицями. І скільки оповідань лунало в казармах у понеділок, коли офіцери верталися з відпустки: одному, своєму ескадронному колезі, Робер уклонився дуже приязно, хтось іще, з іншого ескадрону, твердив, що Сен-Лу все-таки його впізнав, бо разів з кілька націлював монокля в його бік.

— Так, мій брат бачив його в ла Пе, — казав ще один, який збавив день у своєї коханки. — Ще хвалився, ніби фрак був для нього заширокий і сидів на ньому мішком.

— А камізелька?

— Камізельку він мав не білу, а бузкову і в пальмочки — блиск!

Для жовнірів (низоти, яка не мала уявлення про Жокей-клуб і зараховувала Робера лишень до категорії підофіцерів тяжко багатих, а саме тих, хто жив — зубожілий там чи не зубожілий — на широку стопу, мав чималі прибутки чи там борги і був гойний із солдатами), для тих Роберова хода, монокль, панталони, кепі, хоча вони в них і не бачили чогось аристократичного, мали свою Vary і свій інтерес. У цих ознаках вони розпізнавали характер, стиль, раз і назавше визначені для цього найпопулярнішого з підофіцерів, притаманну лише йому поведінку, зневагу до влади, — прямий наслідок, як вони гадали, його доброго ставлення до солдата. Вранішня кава в їдальні або полуденна сієста у ліжку смакували ще більше, коли «старший» частував лакому і ледачу компанію пікантною подробицею про Роберове кепі.

— Заввишки з мою скатку.

— Ну, це ти, «діду», загнув, не могло воно бути заввишки зі скатку, — перепиняв його ліценціат гуманістики (висловлюючись так, він прагнув показати, що він не «салака»; заразом, зважившись на такий спротив, він домагався, аби оповідач підтвердив те, що його захоплювало).