Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Коли мені хотілося вийти або повернутися, не послуговую-чися ліфтом і не беручися парадними сходами, то інші сходинки, чорного ходу, вже занедбані, наставляли мені свої приступки, так гарно допасовані одна до одної, аж здавалося, ніби в їхній градації витримано ідеальну пропорцію, яка часто дає нам особливу чуттєву усолоду, коли ми помічаємо її в барвах, запахах чи смаках. Але щоб зазнати втіхи від сходження вгору та спуску вниз, мені треба було приїхати аж сюди, як колись я спізнав на альпійських плаях, що зазвичай непомітний процес дихання незмінно викликає райське відчуття. Вільготу від зусиль, даровану нам єдино речами, до яких ми звикли з дитинства, я відчув, як уперше рушив цими сходами, панібратськими до мене ще до нашого знайомства, наче вони ладні були передати мені виплекані, втілені в них чи не давніми панами, яких вони приймали щодня, солодощі не набутої ще мною звички, і ці солодощі могли б лише притупитися, якби і я оббувся зі сходами. Я відчинив кімнату, подвійні двері прибилися за мною, драпування впустило тишу, і мене порвало якесь заласне почуття владання нею; помиляється той, хто гадає, ніби прикрашений різьбленим мосяжем мармуровий коминок здатен лише репрезентувати мистецтво Директорії, — він давав мені тепло, а низенький фотелик на ніжках допомагав грітися так само вигідно, як би я сидів на килимі. Стіни стискали в обіймах покій, відмежовуючи його від решти світу, а щоб упустити всередину, замкнути всередині те, чого інакше йому бракувало б, вони розступалися перед книгозбірнею і приощадили закапелок з ліжком, обабіч якого гінкі колонки легко підтримували альковний плафон. А сама кімната у глибу продовжувалася двома ванькирчиками такої самої ширини, і в останньому висів на стіні — щоб напахтити благоуханням задуму, якої там шукали, — розкішний рожанець із зерен і рису. Двері, якби я їх не причинив, заходячи до цього найглухішого сховку, не тільки потроювали б його розмір, не псуючи, проте, його гармонії, і не тільки давали б моєму окові змогу милуватися на простір, потому як я натішився тіснотою, а й додавали б почуття вольниці до моєї насолоди самотою, самотою і далі не порушуваною, проте вже не відрубною. Альков цей виходив на дитинець, чиє приємне сусідство я радо відкрив назавтра, побачивши його замкненим — ніби гарну полонянку — між високих мурів без жодної прогалини. Там росло тільки двоє пожовклих дерев, обарв-люючи чисте небо в ніжний фіолет.

Перш ніж лягти, мені закортіло вийти з кімнати, аби оглянути моє казкове царство. Довгий перехід помалу-малу відкривав мені все, чим можна було почастуватися в разі нічниць: фотель у кутку, спінет, на консолі блакитний фаянсовий горщик, повний цинерарій і в старосвітській рамі фантом бознаколишньої дами з синіми квітками в пудрованому волоссі та букетом гвоздик у руці. Коли я добрався до кінця, глуха стіна сказала мені простодушно: «А тепер повертай голоблі, ти ж бачиш: ти у себе вдома», пухнавий килим теж пробував розв’язати мені язика: як я не засну, то можу любісінько прийти сюди босоніж, а вікна без віконниць, повернуті в чисте поле, запевняли мене, що цілу ніч очей не склеплять і що мені вільно виходити з опочивальні о будь-якій порі без остраху когось обудити. За дверцятами в стіні тулилася маленька комірчина: утримувана переділкою і не годна втекти, вона розгублено чаїлася тут і злякано витріщалася на мене своїм овальним віконцем, синястим від місячного сяйва. Я ліг, але перина й коминкові колонки так поглинали мою увагу, як зроду не поглинало щось у Парижі, і я не міг віддатися звичному плинові марень. А що цей особливий стан уваги, захоплюючи сон і впливаючи на нього, змінює його, розкладає його по тих чи тих поличках наших спогадів, то образи моїх сонних марень тієї першої ночі зринали з пам’яти, зовсім відмінної від тої, якою звичайно живився мій сон. Якби навіть уві сні я спробував здатися на ласку своєї звичайної пам’яти, ліжко, до якого я не звик, а також остережлива чуйність, яка незмінно супроводжувала кожний мій рух, коли я перевертався в ліжку, здолали б завернути назад чи підтримати новий плин моїх марень. Зі сном діється так само, як із перцепцією світу надвірнього. Досить якоїсь зміни в наших призвичаєннях, як, глядь, — сон уже суцільна поезія; коли ми ще не встигли роздягтися, а сон уже здолав нас, то зміниться його тривалість, а сам він стане куди приємніший. Ми прокидаємось, ми бачимо, що на дзиґарі — четверта, допіро четверта ранку, а нам ввижається, ніби збіг цілий день, бо є кількахвилинний і несподіваний для нас сон, наче правосилою якогось Божого закону посланий нам із небес, великий і зуповний, як золоте берло цісаря. Вранці я потерпав уві сні, що дідусь давно вже готовий і що чекають на мене — час вирушати на Мезеглізь-ку сторону, аж це мене збудили полкові фанфари: кавалеристи щодня проїздили у мене під вікнами. Але десь двічі-тричі — і я нагадую про це тут, бо годі списати людське життя, якщо воно не скупається уві сні, в який життя пірнає і який щоночі оточує його так, як море оточує півострів, — перегорода сну була в мене досить опірна, аби витримати музичний удар, і я не почув нічогісінько. В інші дні сон відступав на хвилю, але моєї свідомости, ще затуманеної сном, — так для знечулених наркозом органів припікання спершу безболісне і тільки наприкінці вони відчувають його як легкий опік, — ледве торкалися гострі кінчики пищалок і пестили її наче невиразний і свіжий вранішній щебет; а по тій короткій перерві, коли тиша ставала музикою, тиша ця поверталася разом з моїм сном ще перше, ніж проходили драгуни, крадучи в мене останні пучечки з пишної китиці переливчастих звуків. І терен моєї свідомости, який черкнули галузки цього зела, був такий вузесенький, такий скутий сном, що коли Сен-Лу питав мене, чи чув я музику, я не міг ручатися, що фанфарні звуки мені не примарилися так само, як ті, що вчувалися мені вдень у найменшому вуличному галасі. Може, я чув їх єдино уві сні, потерпаючи, що вони мене збудять, або, навпаки, що не збудять, і тоді я не побачу церемонійного маршу. Взагалі, зі мною часто траплялося таке: я спав, а мені ввижалося, ніби мене збудив гамір, тож я ще годину марив, ніби-мене збудили, хоч насправді дрімав і снував на екрані свого сну з примарних тіней розмаїті видовиська, які гамір завадив мені дивитися, але химера яких і далі жила в мені.