Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Іноді ми здійснюємо в сонних мріях те, що мали б зробити вдень, здійснюємо по збоченню в сон, ідучи не тією путею, якою йшли б наяву. Снується та сама історія, тільки з іншим кінцем. Попри всесвіт, де ми живемо уві сні, такий незвичайний, що люди, які засинають на превелику силу, передусім намагаються вийти з нашого світу. Марно пролежавши із заплющеними очима кілька годин, розпачливо борючися з тими самими думками, що обсідають нас, коли очі наші розплющені, вони набираються отухи, як помічають, що остання хвилина була багата на розумування, суперечне з правилами логіки і з очевидністю теперішнього моменту; це коротке «потьмарення» означає, що брама відхилена і що вони, може, зараз утечуть від дійсности, прита-ковляться десь більш-менш далеко від неї, і це дасть їм більш-менш «добрий» сон. Але це вже неабиякий поступ — коли ми повертаємося плечима до дійсности і коли досягаємо перших челюстей, де відьми «самонавіювання» варять пекельне вариво вигаданих хвороб чи загострених нервових недуг і чатують на годину, коли напади, наснажені під час непритомного сну, зірвуться з такою силою, що сон урветься.

Неподалік звідти є сад-заказник, де, мов які дивовижні квіти, ростуть такі різні між собою сни: сон від дурману, від індійських конопель, сни від різних витяжок ефіру, сон від беладони, опію, валер’яни, квіти, не розповиті аж до дня, коли незнайомий обранець торкнеться до них, і вони розпукаються, і кілька годин поспіль розточуватимуть аромат неймовірних марень у його захопленій і подивованій душі. У глибині саду є монастирська школа, вікна відчинені, чути, як у школі повторюють на сон грядущий уроки, які учні знатимуть, щойно прокинувшись, а провісник пробудження, наш цокітливий внутрішній будик, так точно накручений нашою чуйністю, що коли наша клюшниця приходить нам сказати: «Вже сьома», то бачить нас уже на ногах. На темних стінах того покою, що дивиться у сни, покою, де безперервно докопується забуття любовних гризот, процес якого, швидко знову поновлюваний, часом уривають і нищать лихі привиддя минулого, висять навіть по нашому пробудженні спогади про сни, але такі отінені, що ми часто вперше помічаємо їх серед білого дня, коли їх випадком осяє промінь близької їм думки; деякі, — безхмарно ясні, коли ми ще спали, — вже так змінилися, що, не впізнавши їх, ми хапаємося сховати їх у сиру землю, як передчасно розкладених мерців або як речі, такі знищені та струхлілі, що й найуміліший реставратор не потрапив би їх воскресити і зробити з них бодай щось.

За сіткою міститься копальня, де глибокі сни добувають речовини, які цементують голову так міцно, що збудити людину зі сну може тільки її власна воля, та й то як ця воля гатитиме, навіть погідного ранку, сокирою з усього маху, не кажи що той молодий Зиґфрід. Ще далі гніздяться лихі привиддя, про які лікарі вигадують нісенітниці, ніби вони мучать нас гірше від нічниць, тим часом як вони, навпаки, дають нашій думці визволитися з полону уваги; це кошмари зі своїми фантастичними альбомами, де наші померлі батьки гинуть у дорожніх пригодах, хоча надія на те, що вони невдовзі вичухаються, ще не похована. А тим часом ми тримаємо їх у пастці на щурів, де вони, менші за білих мишок, обкидані великими червоними прищами, з трепіткою у волоссі, вражають нас цицеронівським красномовством. Обік цих альбомів є обертовий диск пробудження; один оберт — і ми на якусь мить, собі на прикрість, повертаємося до зруйнованого ще півсторіччя тому будинку, чий образ — у міру як сон даленіє — заступають і затуляють інші доми, аж поки ми опинимось в останньому, шо забовваніє, допіро зупиниться диск, і зіллється з тим, який ми побачимо, розплющивши очі.

Іноді я нічого не чув, подоланий надто міцним сном; у такий сон провалюєшся, наче в яму, і зітхаєш блаженно, коли вигар-буєшся з неї невдовзі, обважнілий, обжертий, обгодований усім, що нам — уподіб німфам, годувальницям Геркулеса — підносили ручі вегетативні сили, які діють з подвійною енергією, поки ми спимо.

Такий сон називається олив’яним; навіть по пробудженні з нього людину не полишає вражіння, ніби вона й сама перекинулася олив’яним бовванцем. Вона ніхто. Але яким дивом, шукаючи своїх думок, своєї особистости подібно до того, як шукають загубленої речі, ми віднаходимо, зрештою, тоді своє «я» швидше, ніж будь-яке інше? Чому коли оживає наш розум, у нас втілюється наша попередня особистість? Не знати, від чого залежить цей вибір, і чому на мільйон людських істот, якими ми могли б бути, жереб падає саме на ту, якою ми були вчора. Що нас веде до віднайдення себе, якщо сталася стеменнісінька перерва (хай то був міцний сон чи відрубні, мов і не наші, марення)? Настала справжнісінька смерть, як тоді, коли серце зупиняється і нас повертають до життя, розмірено сіпаючи за язика. Певна річ, кожен покій, хоча б ми бачили його лишень раз, будить спогади, а за них чіпляються інші, давніші. Або деякі з них — ті, що доходять до нашої тями — дрімали в нас? Змертвихвстання в мить, коли ми пробуджуємося, — по тому добровільному ’божевіллі, яким є сон, — мусить, власне, скидатися на те, що діється з нами, коли ми пробуємо згадати ім’я, вірш чи забуту мелодію. І, може, воскресіння душі по смерті це не що інше, як явище пам’яти.