Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Найбільше граф де Кресі побивався тим, що він уже не мав коней, ані смачного столу, і мусив тертися між людьми, здатними думати, що Камбремери і Ґерманти одними миром мазані. Коли він побачив, що мені відомо, що Легранден, який вимагав, аби його величали Легранден де Мезегліз, не має на те жодного права, то, збаламучений ще й вином, зрадів великою радістю. Сестра його казала мені порозуміло: «Для мого брата це таке щастя — побалакати з вами!» Він і справді воскреснув душею потому, як знайшов когось, свідомого мізерії Камбремерів та величі Ґер-мантів, когось, для кого існував соціальний Усесвіт. Так потому, як на земному крузі пішли б з димом усі книгосховища й усе захопила б до своїх рук геть-то темна раса, якийсь старий латиніста відзискав би дух і віру в життя, чуючи, як хтось цитує Гораціїв вірш. І коли граф де Кресі, висідаючи з вагона, питав мене: «А коли ж ми з вами пощируємо?» — то в ньому озивалося не лише лакомство чужоїда, не тільки гурманство ерудита, а й те, що баль-бецькі трапези були для нього нагодою погомоніти на цікаві для нього теми, теми, на які він не мав із ким погомоніти, — ці учти стали для нього тим самим, чим для бібліофілів є смаковиті обіди, на яких у певні дні зустрічається у клубі їхнє товариство. Ніколи не хвалячися своєю вельможністю, граф де Кресі приховав від мене, що він великопанського ложа — пересаджений на французький грунт пагін англійського коліна, що носить титул Кресі. Дізнавшися, що він щирий Кресі, я розповів йому, що сес-трениця дукині Германської зашлюбила американця Чарлза Кресі, але припустив, що той не має з ним нічого спільного. «Нічого, — притакнув він. — Так само, як не маю я нічого спільного (хоча мій рід, зрештою, не такий славетний, як сила-си-ленна американців, усі оті Монтгомері, Беррі, Чаудоси або Капе-ли) з родом Пемброка, Букінґема, Есекса чи дука Беррійського». Не раз мене поривало розважити його розповіддю про моє знайомство з пані Сванн, яка була колись відома як кокотка Одетта де Кресі; але, хоча дука Алансонського нітрохи не вражало, коли з ним говорили про Емільєна д’Апансона, я відчував, що ще не досить близький із графом де Кресі й наразі ще не можу собі дозволити таких жартів. «Він із вельможного панства, — якось сказав мені пан де Монсюрван. — Він одноколійного роду з Сейлорами». І додав, що на його старезному замку під Енкарвілем, замку нині напівзруйнованому, бо хоча пан де Кресі з дуже багатої родини, але так зубожів, що вже не в змозі його відбудувати, досі красується- давезне гасло його роду. Я вважав, що це гасло чудове, хоч би до якого часу воно належало: до часів драпіжних хижаків, які змостили там собі кубельце й вилетіли звідти по здобич, чи до сьогодення, до часів занепаду, до очікування грядущої смерти в цьому підхмарному й дикому відлюдді. Власне, у цьому подвійному сенсі ім’я Сейлор перегукується з гаслом: «Мені не знаний час».

Ув Ерменонвілі іноді підсідав пан де Козяр, чиє прізвище, як сказав нам Брішо, так само, як і прізвище монсеньйора де Козе-няка, пішло від «кози». Він доводився родичем Камбремерам, і з цієї рації, викривлено уявляючи собі аристократизм, вони зчаста кликали його до Фетерна, але тільки коли в них не збиралося блискуче товариство. Живучи цілий рік у Босолеї, пан де Козеняк ходив у куди дрімучіших провінціалах. Коли він проводив кілька тижнів у Парижі, то не гаяв жодного дня, аби якнайбільше «встигнути подивитися», а «встигав» він так багато, що в голові його виникала завірюха, і він іноді не міг згадати, бачив він якусь виставу чи ні. Проте ця плутанина траплялася рідко, бо, як усі ті, хто наїздив до столиці не часто, він знав події паризького життя до цяти. Він радив мені сходити на ту чи іншу новинку («Це варто подивитися»), а сам ішов на неї лише задля того, щоб добре перебути вечір, а що вона справді могла стати новим явищем у театральній історії, було йому невгадно, бо якогось естетичного підходу йому геть бракувало. Горнучи все в одну купу, він казав нам: «Ми ходили до Комічної Опери, але нам не повелося. Вистава називається «Пелеас і Мелісанда». Нецікаво. Пер’є гарний, як завше, але ліпше його побачити в чомусь іншому. Зате в Жімназ грають «Кастелянку». Ми ходили двічі; неодмінно підіть, це варто подивитися. А як грають! У ній виступають і Фреваль, і Марі Маньє, і Барон-син». 1 він перерахував імена акторів, яких я зроду не чув, але не додав до цих імен «пан», «пані» чи «мадемуазель», як учинив би дук Ґермантський, який мовив одним і тим самим церемонно-зневажливим тоном про «пісеньки мадемуазель Іветти Ґільбер» і про «досліди пана Шарко». Пан де Козяр вимовляв імена інакше: він казав — Корналья і Догелі, як казав би — Вольтер і Монтеск’є. Бо в нього над великопанською звичкою дивитися на акторів звисока, як на все паризьке, брала гору хіть провінціала показати, що він тут як у себе вдома.