Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— «Колись він ходив у дрейфусарах, а тепер — ні, — сказав я маркізі де Камбремер. — Що ж до його одруження з мадемуазель де Ґермант-Брасак, то це ще вилами по воді писано». — «Про це тільки й розмов, але вам знати краще». — «Та він-бо сам признався мені, що він дрейфусар! — гукнула маркіза де Камбремер. — Зрештою, йому можна вибачити, Ґерманти наполовину німці». — «Ви цілком могли б так сказати про Ґермантів із вулиці Варен, — заперечив Канкан. — Проте Сен-Лу — це інша пара чобіт. Ну й хай уся його рідня з німців! Його батько над усе цінував свій титул французького магната, сімдесят першого року знов став під рушницю і поліг героєм на війні. Ось за це я голову собі дам відрубати, але не треба перегинати палицю ні в той, ні в той бік. In medio...virtus [44] Всередині... чеснота... (латин.). ... Забув! Цей вислів часто наводить доктор Кот-тар. От уже хто по слово до батька не бігає! Вам би слід мати напохваті малого Ляруса». Аби більше не розводитися про римську цитату й урвати балачку про Сен-Лу, щодо якого вона, на мужеву думку, допустилася нетактовности, маркіза де Камбремер знов напнула мокрим рядном Принципалку — вона вважала, що сварка з Вердюренами вимагає ще докладніших пояснень. «Ми залюбки здали пані Вердюрен Ла-Распельєр, — сказала маркіза. — Але вона чомусь уявила, що вкупі з домом і з усім, чим вона зуміла заволодіти, як от лужок, старосвітське покриття і все, чого не передбачено в контракті, до неї перейдуть і права на тіснішу приязнь із нами. Але ж це зовсім різні речі. Наша похибка була в тім, що залагоджували справу не через управителя і не через контору. У Фе-терні в нас без церемоній. Але я уявляю собі міну моєї тітки де Ш’нувіль, якби на мій «журфікс» припхалася матуся Вердюрен зі своїми патлами. Пан де Шарлюс, звичайно, водиться з людьми «комільфо», але і з особами темними». Я спитав, кого вона має на увазі. Приперта до стіни, маркіза де Камбремер, зрештою, сказала: «Подейкують, ніби він утримує якогось пана Моро, Моріля, Морю, — точно не пам’ятаю. Само собою зрозуміло, що це не має ніякого стосунку до скрипаля Мореля, — додала вона, за-шарівшись. — Коли я з’ясувала собі, що пані Вердюрен уявила, ніби вона, найнявши у нас віллу в Ла-Манші, має право візитувати мене в Парижі, я побачила, що пора їй коси обскубти».

Попри сварку з Принципалкою, Камбремери підтримували добрі взаємини з «вірними», на станціях вони охоче підсідали до нашого вагона. Під’їжджаючи до Дувіля, Альбертина востаннє діставала люстерко, іноді міняла рукавички чи скидала брилика і черепаховим гребінцем (мій презент), який вона втикала собі в волосся, чепурила кучерики, збивала пуклі, а як треба було, то вище заколювала шиньйон над пасмами, що рівними хвилями спадали на карк. Сівши у повози, ми перестали усвідомлювати, де ми; дороги були темні; як колеса туркотіли дужче, ми здогадувалися, що їдемо селом, і сподівалися, що вже на місці, аж це знов опинялися в чистому полі; ми чули далекі дзвони, забували, що ми у смокінгах, і дрімали, аж це розлоги мороку, які через пригоди, супутні в поїздці залізницею, і через неблизький світ наче переносили нас у глуху пізню добу, майже напівдорозі до Парижа нараз уривалися, коляса шурхала по ріні, вказуючи, що ми в’їжджаємо до парку, спалахувала вогнями, впускаючи нас у світське життя, вітальня, відтак їдальня, і ми аж скидалися, чуючи, що б’є восьма, тимчасом як нам уявлялася мало не північ, а потім бачили, як фрачникам і декольтованим дамам подають страви, підливають тонкі вина, і задивлялися на весь цей пишний обід, майже столичний, з тією хіба різницею, що тут його оперізувала подвійна бинда темряви й таємниці, зіткана вечірніми сільськими і морськими годинами прибуття і відбуття, які, використовувані світовцями в такий спосіб, втрачали свою початкову велич. Справді-бо, від’їзд відривав нас від блискучої пишноти вітальні, змушував одразу забувати про неї і міняти вітальню на повози, причому я намагався сісти вкупі з Альбертиною, не бажаючи залишати мою приятельку на самоті з гостями, зчаста ж і з іншої причини, а саме: ми могли багато чого собі дозволити в темному повозі, а поштовхи на узвозах виправдовували б наші тісні обійми, якби нас раптово осяяв промінь світла. Коли маркіз де Камбремер ще не розбив глека з Вердюренами, він раз у раз питав мене: «Вам не здається, що ця мла знову викличе у вас ядуху? Сестра мала вранці важкий напад. А, ви теж? — питав він удоволено. — Я розповім їй про це ще сьогодні. Я знаю, що по моєму поверненні вона неодмінно спитає, чи давно у вас була ядуха». Адже він знімав мову про мою астму лише на те, щоб перейти до сестриної астми, і розпитував мене докладно про особливості моєї хвороби, намагаючись з’ясувати, чим відрізняється моя недуга від сестриної. А проте, попри відмінності, сестрина астма заслуговувала в його очах на більшу увагу, він не міг повірити, щоб засоби, приписувані їй, не допомагали мені, і злився на мене, що я відмовляюся їх заживати, бо зректися думки накинути комусь свій курс лікування буває не легше, ніж тамтому іншому зважитися на нього пристати. «Зрештою, що це я таке кажу, я невіглас, коли перед вами цілий аеропаг ув одній особі — у нього розуму на трьох стане. Якої думки про це професор Коттар?»