Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Ця історія вилізла боком і принцові Ґермантському. Принца випровадили, щоб його не бачив пан де Шарлюс, і таке безталання розлютило його, бо йому все було невтямки, хто йому переба-ранчав, і він ублагав Мореля, так і не назвавшись, прийти до нього на зустріч до маленької вілли, яку він найняв і де, хоча збирався пробути там недовго, вірний звичці маніяка, яку ми вже бачили у маркізи де Вільпарізіс, скрізь понатикував — так у домі за-тишніше, — різних сімейних реліквій. Аж це назавтра Морель, щохвилі озираючись, тремтячи зі страху, що пан де Шарлюс чатує на нього, зайшов до вілли, не виявивши жодного підозрілого перехожого. Лакей провів його нагору в салон і сказав, що піде доповісти панові (його господар заборонив називати принцове ім’я, остерігаючись збудити підозру). Зоставшись на самоті, Морель збирався перевірити у дзеркалі, чи добре в нього збита чубайка, аж це йому здалося, ніби він галюцинує. Знайомі скрипалеві фотографії на коминку, бо він бачив їх у пана де Шарлюса,

— фотографії принцеси Германської, маркізи де Вільпарізіс, ду-кині Люксембурзької, — поставили його правцем. Оподаль стояла світлина самого пана де Шарлюса. Барон нібито вп’явся в Мореля дивним, нерухомим поглядом. Очунявшись від остовпіння, нажаханий Морель, уже не сумніваючись, що це пастка, куди пан де Шарлюс заманив його, щоб випробувати його вірність, сторчма скотився зі сходів, вискочив з вілли й побіг у собачу ристь. Коли принц Ґермантський (змусивши пождати свого випадкового знайомого, скільки заведено, вряди-годи питаючи себе, чи не допустився він необережности, чи безпечний цей тип) вступив до вітальні, там не було нікого. Разом із лакеєм, побоюючись нальоту, з револьвером у руці, він обійшов увесь домок, усі закамарки саду, погріб, — усе було марно, гість, у чиїй присутності він був певен, як у воду впав. Наступного тижня він здибав його не раз. І щоразу Морель, цей небезпечний суб’єкт, брав ноги на плечі, ніби принц був для нього ще небезпечніший. Захряснувши у своїх підозрах, Морель так і не зумів позбутися їх; і навіть у Парижі, ледве вгледівши принца, давав дмухача. Отак було порятовано пана де Шарлюса від зради, яка доводила його до розпуки, і так за нього помстилася доля, хоча він на це ніколи не сподівався, а головне, не знав, яким побитом її доконано.

Та ось спогади про цю анекдотичну пригоду поступаються місцем перед іншими, бо потяг повзе по-черепашачому все далі, висаджуючи чи підбираючи пасажирів на наступних станціях.

У Ґратвасті іноді підсідав П’єр де Усвид, граф де Кресі (його величали тільки графом де Кресі). Він повертався від сестри, яка там мешкала. Був то зубожілий, але дуже достойний шляхтич, з яким я познайомився у Камбремерів, хоча він мало приятелював з ними. Він нидів, біду бідував і так охоче зголошувався викурити сигару або «закропити душу», що в мене повелося, коли я не бачився з Альбертиною, запрошувати його до Бальбека. Дуже дотепний, проречистий, геть білоголовий, з гарними блакитними очима, він неохоче й украй стримано гомонів про вигоди великопанського життя, яким він, мабуть, колись жив, а також про родовід. Коли я запитав його, що вирізьблено на його перстенику, він відповів зі скромним усміхом: «Кетяг ще не доспілого винограду». І додав, ніби смакуючи: «Наш герб — кетяг зеленого винограду — має символічне значення: адже моє прізвище Усвид; стебло і листя — надзелень, усвид». Одначе мені здається, що якби я почастував його в Бальбеку лише квасним вином, він би зажурився. Він любив найдорожчі вина, либонь, через те, що злидарював, через те, що знав, який він збезталанений, через те, що мав до них уподобу, а може, тому, що був винопивця. І коли я кликав його обідати до Бальбека, він вибирав меню як знавець свого діла, їв як не в себе, а ще більше пив, наказуючи подавати одні вина, а інші ставити в лід. Перед обідом і по обіді він називав рік і номер портвейну чи коньяку так само, як назвав би рік установлення маркізату, крім нього, мало кому відомого.

Улюбленець Еме, я поривав його, влаштовуючи ці вишукані обіди, і він гукав гарсонам: «Мерщій, накрийте двадцять п’ятий столик!», і в нього навіть виходило при цьому «не накрийте», а «накрийте мені», буцімто столик він замовляв для себе. Метрдотель говорив не зовсім так, як говорять старші кельнери, просто кельнери, посильні тощо, отож потому, як я просив рахунок, Еме казав нашому подавальникові, заспокійливо махаючи рукою, немов укоськуючи коня, ладного заїсти вудила : «Не лізьте нахрапом (з рахунком), легше, легенько». Коли ж гарсон рушав з «облічкою» в руці до нашого столика, Еме, побоюючись, що той не надто точно спевнить його вказівку, озивав його: «Стривайте! Я підрахую сам». А коли я просив його не турбуватися, він заперечував: «Я маю таку засаду, як це мовлять по-простацькому, — не обкручувати гостя». А директор, зауваживши, що мій гість завжди в однаковій приношеній і скромній парі (а проте ніхто б не зумів убратися так шиковно, чисто тобі бальзаківський чепурун, якби він мав кошти), обмежувався тим, що з пошани до мене лише здалеку позирав, чи все гаразд, і наказував очима підкласти щось під ніжку столика, щоб він не хитався. Це не означало, що він не вмів закасувати рукавів, як інші, хоча й приховував, що почав кар’єру мийником посуду. Лише виняткові обставини приневолили його одного разу покраяти гиндички. Мене тоді не було в ресторані, але, як дізнався я потім, він проробляв це з величчю жерця, оточений, на поважній відстані від шинквасу, гуртом гарсонів, які прагнули не так повчитися, як помозолити очі зверхни-кові, показуючи на своєму обличчі блаженний вираз захвату. Хоч як намагалися вони витрішки продавати, жрець (повільно вгороджуючи ножаку в жертву й не відриваючись від свого священнодійства, ніби воно мало принести йому якусь ворожбу) їх не помічав. Жрець навіть не зауважив, що мене в залі нема. Дізнав-шися про це, він ударив руками об поли. «Ви справді не бачили, як я краяв гиндички?» Я відповів, що позаяк я ще не бачив Рима, Венеції, Сієни, Прадо, Дрезденської галереї, Індії, Сари у «Федрі», то мені залишається тільки скоритися долі, й оце я дото-чу до цього списку ще й його хист краяти гиндички. До нього, мабуть, дійшло тільки порівняння з драматичною штукою (з Сариною грою у «Федрі»), бо він чув від мене, що на гапа-виставах Коклен-старший завжди зголошувався зіграти малесеньку ролю, ролю безмовного чи майже безмовного статиста. «Все одно, — озвався він, — мені за вас прикро. Коли-то я краятиму знову! Для цього треба чекати на якусь подію, хоча б на війну». (Власне, довелося чекати на замирення.) Відтоді календар змінився, лічба велася так: «Це було другого дня потому, як я сам краяв гиндички». «Це було якраз за тиждень потому, як директор сам краяв гиндички». Отож-бо це патрання правило, як Різдво Христове або Гадж-ра, за вихідний пункт для літочислення окремішнього, але не розпростореного серед людей і не закріпленого.