Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

— Чому Вікері втік? — почав я, але Пайкрофтова усмішка спонукала мене запитати інакше: — Хто ж вона була?

— Хазяйка готельчика в Хауракі, під Оклендом, — відповів Пайкрофт.

— Сто чортів! — ревнув Прічард, ляснувши себе по коліну. — Невже це місіс Батерст?

Пайкрофт ледь кивнув головою, і сержант вилив свій подив, закликаючи в свідки всі пекельні сили.

— Наскільки я зрозумів, через місіс Батерст усе й вийшло.

— Але ж Хруп був одружений! — вигукнув Прічард.

— І мав п’ятнадцятирічну дочку. Він показував мені фотокартку. Але до чого це тут? Де ти бачив, щоб на це хто зважав? Я такого не бачив.

— Господи милосердний і праведний! Місіс Батерст… — І Прічард знову загорлав: — Кажи, що хочеш, Пай, я однаково не повірю, ніби вона винна. Вона не така!

— Коли я почну казати, що хочу, то насамперед скажу тобі, що ти дурний, як баран, і гарячишся хтозна й чого. Я просто пояснюю, як усе вийшло. Та, власне, ти маєш рацію — хоч раз у житті. Вона не винна.

— Якби ти її й винуватив, я б однаково не повірив, — почули ми у відповідь.

Така відданість у сержанті морської піхоти вразила мене.

— Облишмо це! — вигукнув я. — Розкажіть, що вона за жінка.

— Вона вдова, — сказав Пайкрофт. — Лишилась без чоловіка зовсім молоденькою і вже не шукала нової пристані. Під Оклендом у неї був готельчик для старшинського складу, вона завжди ходила в чорній шовковій сукні, а шия у неї…

— Ось ви питаєте, що вона за жінка, — перебив його Прічард. — Дозвольте, я розповім вам про один випадок. Уперше я потрапив до Окленда, коли «Мароканець» вернувся з плавання в дев’яносто восьмому році, я саме дістав чин, ну й пішов з хлопцями на берег. Вона завжди нам усім догодити намагалась, і ні разу й пенса за нами не пропало, все одержувала, що належало! «Можете зараз заплатити, — казала, — а можете й опісля. Я знаю, ви мене не скривдите. Коли що, з дому гроші пришлете». Їй же Богу, я на власні очі бачив, як вона зняла з шиї золотий годинник на ланцюжку й віддала одному боцманові, що забув на судні свій годинник і міг спізнитись на останній катер. «Я не знаю, як вас звати, — каже, — але як він вам буде вже непотрібний, спитайте за мене в порту, мене там багато хто знає. Передайте через кого-небудь». Наче то не за тридцять фунтів був годинник, а за яких півкрони. Невеличкий золотий годинник, Пай, з синьою монограмою зверху. Та я ось що хотів сказати: в неї тоді саме було пиво, що мені до смаку припало, — міцне таке. Я ходив його пити, коли тільки змога була, чимало пляшок вицмулив, поки стояли в тій затоці, — трохи не щовечора на берег їздив. Якось ми були з нею вдвох, перекидалися жартами через стойку, от я й кажу: «Місіс Батерст, коли я ще сюди вернуся, ви не забудьте, що це пиво мені дуже до вподоби — як і ви самі. (Ось які жарти вона дозволяла!) Як і ви самі», — кажу. «Ох, сержанте Прічард, спасибі вам», — каже вона й поправляє кучерик біля вуха. Пам’ятаєте той кучерик, Пай?

— Ще б пак, — сказав Пайкрофт.

— Ну, отож вона й каже: «Спасибі вам, сержанте Прічард. Я це запам’ятаю — на той випадок, коли ви не передумаєте. Моряки його не дуже полюбляють, та я задля певності поставлю його на полиці далі вглиб». Відчикрижила шматок стрічки, що нею кучері підв’язувала — адже в неї на стойці весь час лежав ножик, сигари обрізувати, пам’ятаєш, Пай? — та й пов’язала бантиками ті пляшки, що лишилися, — чотири всього. Було це в дев’яносто сьомому — чи то пак ні, аж у дев’яносто шостому. В дев’яносто восьмому я відплив на «Прудкому» з китайської бази в далеке плавання. І тільки в дев’ятсот першому, чуєте, вже на «Картузіанці» знову попав до Оклендської гавані. Звісно, я разом з усіма поїхав до місіс Батерст подивитись, як там у неї. Усе було як і давніш. (Пам’ятаєш, Пай, оте велике дерево перед дверима?) Я ще й слова не вимовив (бо з нею багато хто хотів погомоніти), але вона мене зразу побачила.

— Хіба це так важко? — докинув я.

— Та стривайте. Іду я до стойки і раптом чую: «Адо, — каже вона до племінниці, — подай-но те пиво, що вподобав містер Прічард». Не встиг я й руку господині потиснути, а вже мої чотири пляшки з бантиками тут — вона відкорковує одну, зиркає на мене спідлоба, ледь примружено, як ото короткозорі, й каже: «Сподіваюся, сержанте Прічард, ви не передумали й вірні всьому, що вподобали». От яка вона була жінка — адже цілих п’ять років минуло.

— А все-таки я не можу уявити її собі, — сказав Хупер уже доброзичливо.

— Вона… вона зроду ні разу не задумалась, коли треба було нагодувати невдаху чи стерти на порох падлюку, — додав палко Прічард.