Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Його перенесли на ліжко, і пастор, що трохи знавсь на медицині, заходився перев’язувати рану, а Ліспет чекала за дверима — може, буде потрібна її допомога. Вона й пасторові заявила, що збирається вийти за цього чоловіка, і пастор з дружиною суворо вичитали їй за таку негожу поведінку. Ліспет спокійно вислухала їх і знову сказала те саме. Треба дуже великих доз християнства, щоб витруїти із східної душі такі дикунські інстинкти, як кохання з першого погляду. Отож Ліспет, знайшовши чоловіка, що скорив її серце, не розуміла, чому це вона має критися зі своїм вибором. І як почали відсилати її геть, вона й слухати не захотіла. Вона доглядатиме англійця, поки той видужає настільки, що зможе одружитися з нею. Ось що вона собі постановила.

Пролежавши тижнів зо два в нетяжкій гарячці, бо рана запалилась, англієць оклигав, а дізнавшись, що з ним було, не міг надякуватись пасторові та його дружині, а особливо Ліспет за їхнє піклування. Він сказав, що подорожує по Сходу (за тих часів, коли «Пароплавство Індостану й Сходу» було молоде й не мало досить суден, слово «турист» іще не встигло поширитись) і збирав у горах біля Шімли гербарій та колекцію метеликів. Добувся він у ті гори з Дегра-Дуна, а тому в Шімлі ніхто про нього не знає. Він гадав, що, напевне, впав зі скелі, дістаючи якусь папороть на струхлілій деревині, а носії тоді втекли з усім його майном. Тепер він думав, тільки-но трохи зміцніє, поїхати до Шімли: годі вже з нього лазіння по горах.

Одначе видужував він помалу і до Шімли не поспішав. Ліспет не хотіла й слухати порад пастора та його дружини, і та мусила розповісти англійцеві, що в дівчини на мислі. Насміявшись досхочу, він сказав, що це дуже мила й романтична історія, але нічого з неї, мабуть, не вийде, бо в нього є в Англії наречена. Звісно, чогось негожого він собі не дозволить.

Цієї обіцянки англієць дотримав; проте, поки він набирався сили, щоб покинути місію, йому дуже приємно було розмовляти з Ліспет, і гуляти з нею, і казати їй ласкаві слова, й називати її пестливими іменами. Для нього це не важило нічогісінько, а для Ліспет — усе на світі.

Вона була дуже щаслива ті два тижні, бо знайшла кого кохати.

Дикунка від природи, вона зовсім не приховувала своїх почуттів, і англійця те дуже тішило. Коли він нарешті вирядився в дорогу, Ліспет провела його горами аж до Наркунди, пригнічена й нещасна. Пасторова дружина була доброю християнкою й не любила ніяких сцен та скандалів, тож попросила англійця — бо самій Ліспет вона не могла дати раду — збрехати дівчині, що він повернеться й одружиться з нею.

— Самі ж бачите, розумом вона ще дитина і, боюся, в душі поганка, — так сказала пасторова дружина.

Отож усі дванадцять миль дороги на гору англієць, обіймаючи Ліспет за стан, запевняв її, що повернеться й обвінчається з нею; а дівчина вимагала від нього такої обіцянки знов і знов. А попроїдавшися з ним на Наркундському кряжі, стояла й плакала, поки він зник з очей на стежці до Матіяні.

Тоді втерла сльози, спустилась назад до Котґарха й сказала пасторовій дружині:

— Він повернеться й одружиться зі мною. Він тільки поїхав сказати про те вдома.

І пасторова дружина втішала Ліспет та притакувала:

— Авжеж, повернеться.

Минуло два місяці, Ліспет затривожилась, і їй пояснили, що англієць поїхав аж за море, до Англії. Вона знала, де та Англія, бо читала початкові підручники з географії; але, звісно, вирісши між гір. не могла уявити собі, що таке море. В домі була стара дитяча забавка — розрізна карта світу. Ліспет іще малою часто бавилась нею. А тепер розшукала її знов і вечорами складала, тихенько плачучи, та силкувалась уявити, де ж її англієць. Але здогади її були досить кумедні — вона ж нічого не знала про відстані й пароплави. А якби вона й не помилялась, то що з того? Адже англієць зовсім не збирався повертатись та одружуватися з гімалайською дикункою. Він уже ловив метеликів у Ассамі й зовсім забув про неї. Згодом він написав книжку про Схід. Ім’я Ліспет там і не згадувалось.

Як минуло три місяці, Ліспет почала щодня ходити до Наркунди — виглядати на шляху свого англійця. Від того їй ніби легшало, і пасторова дружина, бачачи, що вона повеселішала, думала, що дівчина вже забуває свою «дикунську, вкрай нескромну химеру». Та скоро ті походи перестали допомагати Ліспет, і вона зробилася дуже дратлива. Пасторова дружина вирішила, що це слушний час відкрити дівчині правду, сказати, що англієць пообіцяв їй одружитись, аби тільки її заспокоїти, нічого серйозного він і на думці не мав, а самій Ліспет не слід, негоже навіть думати про шлюб з англійцем, людиною вищої породи; та й, крім того, він уже заручений з білою дівчиною. Ліспет на те відказала, що ніяк не може в це повірити, бо ж він сам сказав, що любить її, та й пасторова дружина власними устами підтвердила, що він повернеться.