Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Виспавшись за день, Сіммонс не спав ночами, і, тремтячи від нестямної люті, придумував усякі способи, як убити Лоссона. То він уявляв, ніби затоптує його до смерті важкими солдатськими чобітьми, а то — ніби розтовкує йому обличчя прикладом або стрибає йому на плечі й заламує назад голову, поки не хруснуть хребці. В роті йому робилось гаряче й сухо, і він діставав з-під ліжка казанок з пивом.

Та найчастіш і найдовше марилась йому товста складка жиру під правим Лоссоновим вухом. Уперше він помітив ту складку однієї місячної ночі, і відтоді вона все стояла в нього перед очима. Вона просто заворожила його. За ту складку можна було вхопитись рукою й відірвати півшиї; або вдавити в неї дуло рушниці й одним пострілом відстрелити голову. Яким це правом Лоссон такий спокійний і вдоволений, коли з нього, Сіммонса, сміється вся казарма? Та стривайте, він ще покаже тим, хто сміється з папужиної мови, що він нічим від них не гірший і може вирядити будь-кого на той світ одним порухом вказівного пальця на курку рушниці. А коли Лоссон хропів, Сіммонс ненавидів його ще лютіше. Чому це Лоссон може собі спати, коли він, Сіммонс, годину за годиною мучиться без сну, перевертається й совається на постелі, і правий бік йому гризе тупий біль, а в голові аж гупає від випитого ввечері? Він ніч за ніччю думав про це, і світ став йому немилий. Навіть апетит його, завжди добрий, притупився від пива й тютюну; а папуга весь час теревенив і глузував з нього.

А спека тривала, і солдати з дня на день робились усе похмуріші й дратливіші. Дружина одного сержанта вмерла вночі від теплового удару, і пішла чутка, що це холера. Солдати відверто раділи, сподіваючись, що пошесть пошириться і їх переведуть у польові табори. Але тривога виявилась фальшивою.

Якось у вівторок, пізно ввечері, коли солдати дожидали на широких галереях відбою, Сіммонс зайшов до казарми, взяв люльку зі своєї скриньки, що стояла в ногах ліжка, і так грюкнув віком, що в порожній казармі неначе розітнувся постріл. Звичайно за гомоном ніхто б того не почув, але тепер у всіх нерви були напнуті, мов струни. Солдати посхоплювались, і троє чи четверо вбігли до казарми й побачили, що Сіммонс стоїть навколішки над своєю скринькою.

— А! Це ти! — сказали вони, безглуздо засміявшись. — А ми думали…

Сіммонс повільно підвівся.

Коли цей стук так їх сполохав, що ж буде від справжнього пострілу?

— Ви думали? Ви думали? Чого це ви думали? — огризнувся він, розпалюючи себе до шалу. — Чхав я на те, що ви думали, нишпорки паскудні!

— Сіммонсе, ти — суур! — сонно озвався папуга на веранді, почувши знайомий голос. І це була остання крапля.

Струна луснула. Сіммонс позадкував до стояка з рушницями — ті, що вбігли, були в дальшому кінці кімнати — і вхопив свою рушницю та пачку патронів.

— Не клей дурня, Сіме! — сказав Лоссон. — Постав рушницю на місце.

Але голос його ледь затремтів.

Інший солдат нахилився, стяг з ноги чобіт і пожбурив Сіммонсові в голову. У відповідь зразу пролунав постріл. Сіммонс вистрелив не цілячись, проте куля влучила Лоссонові в шию. Лоссон упав, навіть не писнувши, а решта втекли.

— Ви думали! — репетував Сіммонс. — Це ви мене довели! Чуєте? Це ви мене довели! Вставай, Лоссоне, годі прикидатись! Це ти зі своїм падлючим папугою довів мене до цього!

Та в Лоссоновій позі була така непідробна природність, що Сіммонс за мить уже збагнув, чого накоїв. Солдати галасували на веранді. Сіммонс ухопив ще дві пачки патронів і вибіг на місячне світло, мурмочучи:

— Буде вам нічка! Тридцять набоїв, останній для мене. Начувайтеся, собаки!

Він упав на одне коліно й вистрелив у темну масу солдатів на галереї, але куля пролетіла зависоко й ударила в цегляну стіну, свиснувши так зловісно, що дехто з молодших поблід. Адже, як твердять фахівці зі стрільби, коли стріляєш ти — це одна річ, а коли стріляють у тебе — зовсім інша.

Тоді в солдатах спалахнув інстинкт переслідування. Звістка полетіла від казарми до казарми, і солдати висипали надвір ловити Сіммонса, дикого звіра, а той біг через учбовий плац, час від часу обертаючись, щоб вистрелити в переслідувачів і кинути їм лайку.

— Я вас навчу шпигувати за мною! — кричав він. — Я вас навчу обзивати мене! Гайда, виходьте всі! І ти, полковнику Джоне Ентоні Діпер, кавалере ордена Лазні! — він обернувся до офіцерської їдальні й труснув рушницею. — Ти думаєш, що ти бозна-який зух, та покажись-но надвір, старий шкарбан, і я з тебе таке зроблю, що й подивитись не буде на що. Виходь, полковнику Джоне Ентоні Діпер, кавалере ордена Лазні! Виходь, подивись, як я вправляюсь у стрільбі! Я найкращий стрілець у батальйоні! — і на доказ цього Сіммонс пальнув по освітлених вікнах їдальні.