Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

І в тобі вже немає життя, окрім того, яким наділяє тебе сонна хитавиця корабля, що сам отримав її від моря, а море — від незбагненних божих припливів і відпливів. Та лише спробуй у цьому сні, у цій мрії ледь ворухнути рукою чи ногою, спробуй розтиснути пальці, і ти знову з жахом відчуєш самого себе. Ти летиш у Декартовому просторі [169] Декартовий простір. — Французький філософ і вчений Рене Декарт (1596–1650) вважав способом буття матерії (природи) механічний рух. . І можливо, колись опівдні, у світлий, сонячний полудень, коли повітря таке прозоре, ти із судомним криком зірвешся і полетиш вниз головою у тропічне море, щоб зникнути в його лагідних хвилях назавжди. Пам'ятайте про це, ви, пантеїсти! [170] Пантеїсти — послідовники пантеїзму, філософського ідеалістичного вчення, яке ототожнює Бога з природою.

Входить Ахаб; потім — усі інші.

Якось уранці, невдовзі після пригоди з люлькою, Ахаб за своїм звичаєм піднявся на ют одразу ж після сніданку. Тут о цій годині прогулюються капітани — так само, як на суходолі дехто після сніданку прогулюється в саду.

Його важкі кістяні кроки гупали по палубі, яка, наче геологічний пласт, уся була поцяткована круглими ямками — слідами цих незвичайних кроків. Якби ви насмілилися уважно роздивитися його зморшкуватий, Гулястий лоб, то ви б і на ньому побачили такі самі сліди — сліди невсипущої, невтомної, самотньої думи.

Але цього ранку ямини в нього на лобі здавалися ще глибшими, ніж завжди, і сліди його неспокійних кроків ще глибше відбивалися на палубі. Ахаб так захопився своєю думкою, що при кожному з його звичних поворотів — біля грот-щогли і біля нактоуза — наче було видно, як ця думка повертається разом з ним і крокує далі; вона так заволоділа ним, що здавалася внутрішнім відбитком його зовнішніх рухів.

— Поглянь-но, Фласку, — прошепотів Стабб, — курчатко прокльовується. Ще трохи — й вилупиться.

Минуло кілька годин. Ахаб то сидів у каюті, замкнувши двері, то походжав по палубі з тією ж несамовитою рішучістю в погляді.

Вечоріло. Раптом він закляк біля борту, спираючись кістяною ногою в пробитий там отвір, схопившись рукою за ванти, і наказав Старбаку покликати всіх на ют.

— Сер, — ледве вимовив збентежений старший помічник, почувши наказ, який на кораблі віддають лише за надзвичайних обставин.

— Усі на ют, — повторив Ахаб. — Гей, на щоглі! Спускайтеся вниз!

Коли всі були в зборі і люди з острахом та цікавістю почали розглядати Ахаба, похмурого, наче штормовий горизонт, — він, швидко позирнувши за борт, перевів погляд на присутніх, ступив уперед і, наче перед ним не було нікого, продовжив свою незграбну прогулянку по палубі. З опущеною головою, низько насунувши капелюха, він ходив і ходив, не чуючи, як здивовано перешіптуються члени команди; нарешті Стабб не витримав і стиха мовив Фласку, що Ахаб, мабуть, зібрав їх тут лише для того, щоб вони були свідками нового рекорду з ходіння. Проте це тривало недовго. Він зупинився і з пристрасною силою вигукнув:

— Люди! Що ви робите, коли побачите кита?

— Кричимо! — відповіли хором двадцять хрипких голосів.

— Добре! — вигукнув Ахаб з шаленою радістю, помітивши, який захват викликало його несподіване запитання.

— А потім що?

— Спускаємо вельботи і йдемо наздогін!

— А під яку пісню ви веслуєте?

— «Убитий кит або розбитий вельбот!»

І з кожним вигуком радісне схвалення все ясніше проступало на його обличчі; а моряки спантеличено перезиралися, наче здивовані, що такі безглузді запитання могли їх отак схвилювати.

Проте вони знову повернулися до нього в єдиному пориві, коли Ахаб, стоячи впівоберта коло свого опірного отвору, підняв руку і, щосили вчепившись у ванти, мовив такі слова:

— Чатові на щоглі і раніше чули мій наказ стосовно білого кита. Тепер дивіться всі сюди! Бачите цю іспанську унцію золота? — І він підняв догори велику монету, що засяяла під сонцем. — Її ціна — шістнадцять доларів. Усі бачать її? Містере Старбак, дайте мені великий молоток.

Поки старший помічник ходив за молотком, Ахаб стояв мовчки і неквапно тер золоту монету полою свого сюртука, мовби для того, щоб вона блищала ще яскравіше, і весь час щось мугикав собі під ніс, видаючи такі глухі, невиразні звуки, ніби в ньому стукотіли, обертаючись, коліщата життєвого механізму.

Узявши з рук Старбака молоток, він ступив до грот-щогли і, піднявши його в одній руці, а другою простягаючи перед собою монету, несамовито вигукнув: