Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Коли Стабб пішов, Ахаб якийсь час стояв, перехилившись через борт корабля; потім, за своєю звичкою, підізвав до себе матроса і звелів йому принести з каюти кістяний стілець та люльку. Розпаливши люльку від нактоузного ліхтаря і поставивши стілець із підвітряного боку палуби, він сів і затягнувся.

За часів стародавніх вікінгів трони залюблених у море датських королів, якщо вірити легенді, виготовляли з іклів нарвала. Хіба можна було тепер, дивлячись на Ахаба, який сидів на кістяній тринозі, не подумати про королівську велич, утілену в його постаті? Адже Ахаб був ханом морів, і богом палуби, і великим володарем левіафанів.

Він покурював, і густий дим невпинно випливав з його рота леткими клубами, які вітер жбурляв назад, йому в обличчя. «У чому ж річ? — мовив він нарешті, звертаючись до самого себе і витягши з рота мундштук. — Куріння вже не заспокоює мене. О, моя люлько! Мабуть, непереливки мені, якщо твої чари ослабли. Моя доля — тяжка праця і знегоди, а не розваги, я ж бо, дурний, весь час курю і пускаю дим проти вітру; так завзято пускаю проти вітру дим, наче посилаю в повітря, як кит, що помирає, свої останні фонтани — наймогутніші, найгрізніші. Навіщо мені люлька? Їй би в тиші та супокої переплітати білі димові кола з білими шовковими кучерями, а не з такими сивими розкошланими патлами, як у мене. Годі курити…»

І він жбурнув запалену люльку в море. Вогонь зашипів у воді, ще мить — і корабель промчав над тим місцем, де лишилися бульбашки від затонулої люльки. А по палубі, низько насунувши капелюха, своєю хиткою ходою знову крокував Ахаб.

Вранці Стабб розповідав Фласку:

— Я в житті ще не бачив таких чудних снів, Водоріз. Уяви собі, мені наснилося, наче наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою; а коли я спробував дати йому здачі, то, клянуся тобі спасінням душі, хлопче, у мене ледь нога не відпала. А потім дивлюся — Ахаб стоїть, наче якась піраміда, а я ще по-дурному вимахую ногою. Та ось що дивно, Фласку, — ти ж знаєш, яка чудасія може інколи наснитися, але то справді було дуже дивно: хоч як я лютився на нього, а все одно думав, що це не така вже й тяжка образа, оцей копняк. «Ну то й що, — казав я собі, — чого я так розходився? Адже нога не справжня». Це ж велика різниця, чим тебе вдарили: живою ногою або ж рукою чи якимось неживим предметом. Ось тому, Фласку, ляпас кривдить у тисячу разів сильніше, ніж удар дрючком. Живий дотик наче обпалює, хлопче. І в цьому сні все так перемішалося та переплелося — я стою й гамселю його, аж пальці на нозі позбивав об цю бісову піраміду, а сам собі думаю: «Та яка там у нього нога? Просто тичка. Наче кістяна тростина. Їй-право, це ж він просто жартома копнув мене тростиною, а не дав мені образливого копняка. І до того ж, — це я так собі міркував, — подивися як слід: у нього на кінці ноги — там, де має бути ступня, — просто гострий шпичак; якби якийсь селюк копнув мене босою ногою, то була б тяжка, жахлива образа. А тут образа просто переведена нінащо, заточена в голку». Та отут сталася справжня кумедія, Фласку. Я ще гамселив ногою по піраміді, аж раптом хтось узяв мене за плечі. Дивлюся — то якийсь наїжачений старий горбань, схожий на водяника. Він хапає мене за плечі, розвертає і каже: «А що це ти таке робиш?» Ото був переляк! Пика в нього — не дай боже! Та якось зібрався на силі і відказую: «Що я роблю? А тобі яке діло, любий містере Горбань? Чи теж хочеш дістати копняка під зад?» їй-богу, Фласку, я ще й сказати цього не встиг, а він повернувся до мене задом, нахилився, підсмикнув поділ із водоростей — і як ти гадаєш, що я там побачив? Знаєш, друже, скажу тобі по правді — весь зад у нього був усипаний цвяхами, вістрям назовні! Я поміркував і кажу: «Ні, мабуть, я не буду давати тобі копняка». — «Мудро, Стаббе, дуже мудро», — відповів він і взявся повторювати це знову й знов, і шамкотить ротом, мов стара бабця. Я побачив, що він не може зупинитися, тільки бубонить: «Мудро, Стаббе, дуже мудро», — і подумав, що можна знову приступатися до піраміди. Та ледве я звів ногу, як він гримнув на мене: «Ану припини!» — «Ти що, — кажу, — чого ти, старий?» — «Слухай, — каже він. — Давай з тобою про це поговоримо. Капітан Ахаб дав тобі копняка?» — «Еге ж, — кажу, — і саме в оце місце». — «Гаразд, — продовжує він. — А чим? Кістяною ногою?» — «Так». — «Ну, тоді, — каже він, — що тобі не подобається, мій мудрагелю Стабб? Адже він тебе копнув заради твого ж блага. Він ударив тебе не якимось сосновим цурпалком, правда ж? Тобі дала копняка велика людина, Стаббе, і до того ж — благородною, прекрасною китовою кісткою. Це ж велика честь для тебе. Отак і треба це сприймати. Слухай, Стаббе, у старій Англії родовиті лорди вважають за найвищу честь для себе, якщо королева вдарить їх і посвятить у лицарі ордену Підв'язки [140] Орден Підв'язки — орден святого Георгія, був встановлений в 1350 р. англійським королем Едуардом III. Одним із знаків цього ордена є стрічка, яку зав'язували під коліном. ; а ти, Стаббе, можеш пишатися з того, що тебе вдарив старий Ахаб і посвятив у мудреці. Затям, що я тобі скажу: нехай він нагороджує тебе копняками, вважай його копняки почесними і ніколи не роби спроби вдарити його у відповідь, бо це тобі не по силі, мудрий Стаббе. Бачиш оцю піраміду?» І тут він якимось дивом поплив від мене в повітрі. Я захропів, повернувся на другий бік — і прокинувся в себе на ліжку! То якої ти думки про цей сон, Фласку?