Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Похмуре обличчя Ахаба, перерізане мертвотною синьою смугою, так мене вразило, що спершу я навіть не завважив, що його зовнішність була такою зловісно похмурою ще й від страшної білої ноги. Ще раніше я чув від когось, що цю кістяну ногу йому витесали в морі з полірованої щелепи кашалота. «Це правда, — підтвердив старий індіанець, — він втратив ногу біля берегів Японії, а на його кораблі позривало там усі щогли. Але він змайстрував собі і щогли, і ногу, не повертаючись додому. Матеріалу в нього ніколи не бракує».

Мене вразила поза, у якій стояв капітан. З обох боків на юті «Пекводу» під бізань-вантами в дошках палуби були просвердлені отвори приблизно в півдюйма глибиною. У такий отвір він уставляв свою кістяну ногу і, піднявши одну руку, тримався за ванти; він стояв виструнчившись і невідривно дивився вперед, на море, що простиралося перед носом корабля. І в цьому пильному, безстрашному, спрямованому вперед погляді була безодня несхитної твердості і непереборного, впертого прагнення до якоїсь однієї мети. Він не казав ані слова; і жодного слова не казали йому помічники, але в кожному їхньому порухові, у кожному кроці вчувалося неприємне, майже болісне усвідомлення того, що він не спускає з них зіркого хазяйського ока. Пригнічений тяжкими роздумами, Ахаб стояв перед ними, наче розп'ятий на хресті; безмежний смуток наділив його своєю загадковою, впертою, владною величчю.

Першого дня капітан Ахаб недовго залишався на свіжому повітрі і незабаром пішов до своєї каюти. Але відтоді команда могла бачити його щоранку; він або стояв біля свого опорного отвору, або сидів на спеціальному кістяному стільці, або важкою ходою крокував по палубі. У міру того як небо над нами втрачало суворість і ставало більш дружелюбним, він проводив на самоті дедалі менше часу; наче тільки мертвотний зимовий холод, що панує в північних водах, змушував його до відлюдництва на початку плавання. Та ось ми потроху звикли до того, що його можна бачити на палубі майже з ранку до вечора; але, освітлений променями такого жаданого сонця, він у своїй бездіяльності все ще здавався тут недоречним, наче зайва щогла на корабельній палубі. Проте «Пеквод» ще тільки йшов до місця промислу, справжня подорож була попереду, а всіма необхідними приготуваннями керували помічники; тому в зовнішньому житті поки що не було нічого, що могло б зацікавити і розважити Ахаба, хоч на мить розвіявши темні хмари, що затьмарювали його чоло, бо хмари завжди обирають найвищі гірські вершини.

Утім, трохи згодом лагідні умовляння осяйних святкових днів почали своїми чарами розвіювати його тугу. Як оголений, кострубатий, розбитий блискавкою старий дуб випускає зрештою кілька зелених пагонів, радіючи приходу веселих гостей, коли Квітень і Травень, ці рум'яні танцівники, повертаються додому, до застиглих, похмурих лісів, — так і Ахаб зрештою піддався звабливим дівочим чарам південних вітерців. І не раз прозирали в його погляді слабкі ростки, які в іншої людини розквітли б цвітом усмішки.

Минуло ще кілька днів, крига й айсберги лишилися за кормою «Пекводу», і тепер ми йшли серед барвистої еквадорської весни, що завжди царює в океані напередодні вічного серпня тропіків. Ніжні, прохолодні, прозорі, дзвінкі, запашні, щедрі дні були, наче кришталеві келихи з персидським шербетом, по вінця повні м'яких пластівців замороженої трояндової води. Величні зоряні ночі здавалися гордовитими герцогинями в усипаному діамантами оксамиті, що на самоті бережуть пам'ять про своїх далеких чоловіків-завойовників, про світлі сонця в золотих шоломах! Коли тут заснеш? Нелегко зробити вибір між цими чарівними днями і звабливими ночами. Але магічна сила незгасаючої вроди наділяла могутніми чарами не лише зовнішній світ. Вони сягала і в душу людини, особливо тоді, коли наставав тихий, лагідний вечір; і тоді в безгучних сутінках виринали світлі, наче крижинки, кристали спогадів. Усі ці таємничі сили мимоволі діяли на серце Ахаба.

Старість не любить сну; що довшим є зв'язок людини з життям, то менше вабить її все, що нагадує смерть. Старі сивобороді капітани частіше від інших покидають своє ліжко, щоб відвідати оповиті темрявою палуби. З Ахабом було те саме; хіба що тепер, коли він чи не цілий день проводив на юті, вірніше було б сказати, що він ненадовго покидав палубу, щоб відвідати каюту, а не навпаки. «Наче спускаєшся у власну могилу, — стиха казав він собі, — коли такий старий капітан, як я, сходить по вузькому трапу, щоб лягти на смертний одр свого ліжка».