Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Та хіба ж хоч один китобій повірить у ці байки? Ні. Сучасний кит такий само великий, як його предки за часів Плінія. І якщо я колись піду туди, де перебуває Пліній, я, китобій (не те що він!), насмілюся сказати це йому у вічі. Я просто не доберу розуму, як це може бути: якщо Єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх гробницях не мають стільки футів і дюймів у довжину, як сучасний житель Кентуккі у шкарпетках; і якщо худоба та інші тварини, зображені на стародавніх єгипетських і ніневійських таблицях [338], за своїм масштабом доводять нам, що нинішня порідна, вгодована, призова смітфілдська худоба [339]не тільки не поступається найбільшій із фараонових ситих корів, але й переважає її за розміром, — як перед усіма цими фактами я міг би припустити, що з усіх живих створінь один лише кит перевівся та змиршавів?

Лишається іще одне питання; його часто задає дехто із забобонних жителів Нентакету. Можливо, всезнання чатових на щоглах китобійців, що тепер проникають навіть у Берингову протоку і в найпотаємніші сховки та секретні сейфи світу, можливо, тисячі гарпунів і острог, закинутих уздовж берегів кожного материка, — можливо, все це породжує питання: чи зможе Левіафан устояти, коли його цькують зусібіч і нещадно винищують? Може, врешті-решт він буде повністю знищений у всіх морях та океанах, і останній кит, як остання людина, скурить останню люльку і сам розвіється з її останнім димом?

Якщо порівняти горбаті стада китів з горбатими стадами бізонів, котрі якихось сорок років тому, розтягшися на десятки акрів у преріях Іллінойсу та Міссурі, трусили залізними гривами і вергали спідлоба грізні блискавки своїх поглядів на місці нинішніх велелюдних річкових столиць, де брокер уклінно пропонує вам землю по долару за дюйм, — зробивши таке порівняння, ми, здавалося б, отримаємо неспростовний доказ того, що китам не пощастить уникнути подальшого вимирання.

Але ж можна дивитися на це питання і з іншого боку. Хоча ще зовсім недавно — лише одне людське покоління тому — чисельність бізонів Іллінойсу переважала чисельність людського населення в сучасному Лондоні; і хоча нині там не лишилося від них ні рогів, ні копит; і хоча причиною цього дивовижного зникнення був спис людини, — все ж цілком інший характер полювання на китів не допускає жодної можливості такого самого безславного кінця для Левіафана. Сорок чоловік на одному китобійному кораблі, що полювали кашалотів протягом сорока восьми місяців, вважають плавання надзвичайно успішним і дякують Богу, якщо їм поталанить привезти додому лій сорока китів. А втім у давнину, за часів канадських та індійських звіробоїв Далекого Заходу (де сонце таки сходить), коли там лежала дика пустеля, стільки ж людей, у мокасинах і верхи на конях, а не на кораблі, за стільки ж місяців знищили б не сорок, а сорок тисяч бізонів, коли не більше; це твердження, якщо виникне потреба, можна підтвердити статистичними даними.

Так само, якщо поміркувати, не можна вважати доказом майбутнього поступового виродження кашалотів той факт, що в минулому (скажімо, у другій половині минулого століття) ці левіафани у невеликих зграях траплялися набагато частіше, ніж тепер, і промислові рейси внаслідок цього були не такі тривалі, а здобичі давали набагато більше. Річ у тім, що, як уже зазначалося вище, кити з міркувань безпеки почали утворювати великі каравани, і колишні одинаки, пари, зграї, косяки і стада за наших часів об'єдналися у величезні армії, яких не так і багато. От і все. Так само хибним є уявлення, що й ті види кашалотів, які дають так званий «китовий вус», також вимирають, оскільки вони тепер не відвідують більшість широт, де колись їх було безліч; але вони просто поволі переселяються в інші місця, і якщо один берег уже не втішається видовищем їхніх фонтанів, то будьте певні, що якийсь з інших, більш віддалених берегів зовсім недавно милувався цим дивом.

І понад це — якщо говорити саме про вищезгаданих левіафанів, то в них є дві надійні фортеці, які, мабуть, довіку лишаться недосяжними для людини. Як швейцарці сховалися у своїх холодних горах, коли вороги ввійшли у їхні долини, так і справжні кити, вигнані із саван і луків центральних морів, можуть піти у свої полярні цитаделі і, пірнувши під останні прозорі бар'єри і стіни, виринути серед крижаних полів; і з зачарованого кола вічного грудня вони кидатимуть виклик людині.

Проте на одного вбитого кашалота припадає, мабуть, десь із п'ятдесят справжніх китів, і тому дехто з філософів кубрика таки вважає, що таке винищення спричинило помітні втрати у їхніх лавах. І хоча останнім часом лише американці на північно-західному узбережжі щороку добували не менше 13 000 цих китів, із деяких міркувань навіть ці цифри не можуть бути доказом такої точки зору.