Микола Руденко - У череві дракона

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена — і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

— Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…

— А що ж тут дивного? Катерина Трохимівна хвора. Та й взагалі…

— Ти хоч раз ходив? Просто жах!..

— Будь ласка, хоч завтра.

— Так я тобі й дозволила! Є речі, в яких чоловіки нічого не тямлять. Але не в цьому суть… Іван Корнійович каже: якби ти захотів, захист можна було б організувати ще до літніх відпусток.

— Це саме те, чого не варт організовувати.

— Ну, може, я незграбно висловилась. Не чіпляйся до слова… — Вона грайливо звузила карі очі, в них засвітилося щось іскрометно-звабне. — Я ж бачу: ти й сам цього хочеш…

Мирон насторожено підвів голову, в ньому все напружилось.

— Звідки ти взяла?

— Якби не хотів, то не працював би ночами. Вже третю ніч мов дятел на сосні… Років десять користуєшся машинкою, а все ще клацаєш по учнівському. Якщо хочеш, я можу допомогти.

Мирон нестямно дивився на неї, боячись ворухнути губами, з яких мало не зірвався вигук здивування. Йому коштувало зусиль промовчати; адже ж третю ніч він спав особливо міцно — до цього часом прокидався й довго не міг заснути. До друкарської машинки вже з півроку не підходив. Може, їй намарилося? Передчуваючи, що тут є щось вельми непросте, він погамував поривання до розпитувань. З виразу його обличчя вона зрозуміла: чоловік не хоче вдаватися до обговорення своєї праці — мабуть, ще рано.

Обхопила його голову, пригорнула до грудей — було в цьому пориві щось одвічно материнське. Піднявши густе пасмо з його несподівано спітнілого чола, стримано поцілувала.

— Піду, не буду тобі заважати. Між іншим, ти останнім часом розповнів. Запрацювався, навіть на риболовлю перестав їздити. Але це не велике лихо. В Криму походимо по горах — скинеш зайві кілограми. Гірше те, що ти за кермом став неуважний. Я вже закінчую курси водіїв, будемо чергуватися по дорозі до Криму. Зніми цю сорочку. Невже я й за цим повинна стежити? Ти ж бо не дитина. — Очі знову звузилися, губи розтягнулися у грайливій усмішці. — Тобі закохатися треба, щоб не втрачати тонусу. Просто жах!..

Іншим разом він знайшов би жартівну відповідь, але зараз було не до цього — думав про одне: щоб вона якомога швидше покинула кабінет.

Як тільки Мирослава вийшла, притьмом похопився до машинки, пальці тремтіли, ніяк не міг відімкнути футляр. А коли впорався із замком, побачив кілька аркушів, що, дбайливо згорнуті, лежали на клавіатурі. Мирон добре пам’ятає, що він їх сюди не клав, — у нього не було такої звички.

З острахом, наче то був йому вирок, розгорнув учетверо складені аркуші. Помітив текст, але він раптом розплився перед очима, Мирон не міг його прочитати. Часом таке траплялося, коли Грива стомлювався, на цей випадок придбав перші в його житті окуляри.

Із зусиллям втягнувши в легені повітря, мовби цим хотів заспокоїти нерви, сів за письмовий стіл і прочитав перші рядки. Він уже розумів, що то знову до нього прийшов Грицько. А це означало, що Мирон опинився на зламі, — його човен наблизився до стрімкого водоспаду: там, унизу, із згубним шаленством вирує сіра гуркітлива безодня, випльовуючи із пінявої пащі обточені гранітні брили, що перемелють його разом із човном, мов зернину в жорнах. Потрібен був провідник — і він прийшов, його ангел-охоронець. А втім, не просто охоронець. І, може, навіть не ангел.

З перших же рядків Мирона вразив сам тон: писав не він — писав хтось йому. І хоч він звик називати другу особу, що гніздилася вряди-годи на його мозку, іменем старшого брата, це поки що лишалося метафоричною умовністю. А тут було ясно: жодної умовності немає — особа, яка зверталася до нього, взагалі перебувала в іншому вимірі світу. Ніби вона жила десь на протилежному боці Сонця або навіть на іншій зорі, але ж тоді, коли в ній виникала потреба, негайно з’являлася, щоб опанувати мозок Мирона Гриви; опанувати на короткий час, а відтак зникнути, змусивши Мирона читати її послання й каратися неспроможністю вступити в полеміку. Інтелектуальний імператив.