Микола Руденко - У череві дракона

А проте падіння у громохку безодню настане пізніше — так принаймні виглядатиме збоку. Для самого ж Мирона це порівняння справедливе лише своєю невідворотністю та відчуттям могутності тих сил, які його підхопили й несуть, — але куди?..

Смертельна небезпека ховалася не в самій події, а в тому, що Мирон був не готовий до її сприймання. Щоправда, розумом він уже наблизився до тієї Сили, яка, здавалося, звалила на його голову цілий Всесвіт — а може, так це було й насправді. Пізніше, коли він осмислить пережите, — о, на це потрібні будуть цілі роки! — йому стане ясно: не всі, хто зустрічається з цією Силою, виживають — в одних не витримує серце; в других, наче від удару високовольтного струму, обвуглюються нерви та клітини мозку — ці люди змушені доживати віку під наглядом психіатрів; треті, потрапивши в атмосферу нерозуміння, відчуженості й страхітливої самотності, поволі занепадають, так і не передавши скарбів, які вони отримали у хвилини контакту із Світовим Розумом. І лише окремі індивіди, пройшовши попід градом каміння, здатні загоїти рани й поволі навчитися тієї мови, яка відрубає їх від усього, що було їхнім недавнім світом, — тепер перед ними нова дорога, новий світ, нові друзі…

Та якби ж вони, оці крилаті самітники, одразу ж усвідомлювали, що до старого немає вороття, — але ж ні: вони місяцями, навіть роками чіпляються за людей і речі, від котрих їм належало б негайно відштовхнутися, як відштовхується від свого середовища молекула води, коли її підіймає в небо сонячна сила. Проте людина, на відміну від водяної молекули, фізично лишається на землі, серед схожих на себе, — в цьому вся складність, а часом і трагедія.

Що ж сталося з Мироном? Чи зуміємо ми це описати?..

Можна сказати наперед: не зуміємо, бо в людській мові немає слів, здатних відтворити все, що переживає і пізнає душа, потрапивши в обійми занебесних крил, витворених із Розумного Світла. Це приходить як удар блискавки, але приходить внутрішнім спалахом, потужним осяянням. І, мабуть, справді на людський мозок падає не знана, не відома досі енергія, хоч ті, що стоять поруч, цього не бачать, не відчувають, — вони бачать лише, що людина раптом стала зовсім інша: тілом своїм на землі, серед них, а всім, що становить її духовну сутність, десь вельми далеко, у світах занебесних. І добре, коли цей стан зрозуміють саме так — по суті, таке розуміння відповідає істині. Але ж там, де люди не готові до зустрічі зі Світовим Розумом, вони цей стан витлумачать зовсім інакше, а як саме, можна й не пояснювати.

Тут є дві проекції, два плани: суто розумовий, позачуттєвий, і духовно-емоційний, де, власне, й перебуває в ці хвилини душа людська. Суто розумово ти здатний бачити себе збоку, здатний оцінювати настрій близьких тобі людей і, щоб применшити їхній страх перед тим, як ти зараз виглядаєш, змушуєш себе бадьоро усміхатися; але ж твоя усмішка виглядає неприродно на обличчі, де живуть інші, зовсім інші почуття, — і це лише посилює тривогу за твій стан, а згодом породжує певність, що без психіатрів не обійтися.

Те, що відбувається зараз у тобі, — о, це вже ніколи не дозволить жити так, як ти жив іще вчора! Ти ще цього не усвідомлюєш, іще прагнеш затишку, спокою, взаєморозуміння, та марно: цього ти вже ніколи не матимеш. Отож приготуйся до великої скорботи: многая мудрість — многая печаль…

Так, це починається із променевого удару. На череп ніби хтось надягає шолом, через який у твій мозок вливається занебесне проміння. Воно наповнює тебе всього, ти сам стаєш променем, а тіло живе окремо, хоч ти й усвідомлюєш його існування. Точніше, ти усвідомлюєш, що інші люди тебе бачать у тілі, але сам ти в ці хвилини живеш поза тілом: шість полум’яних крил підхопили твою душу, несуть її крізь зорі й галактики — несуть туди, де живе Монос. А він живе не всюди — він живе тільки там, де його Сила розірвала тканину мертвого простору і створене вічко заповнила власною сутністю, як свята бджола, ця найдіяльніша дитина Моносу, витворену нею чарунку заповнює чистим медом.

Із того, що йому було показано, Мирон вважав найголовнішим ось що: реально існує не один простір, а два. То є, з одного боку, мертвий, темний, непорушний моноліт самої безмежності, що має лише силу опору; з другого — строго обмежений простір незліченних вічок-розривів (менших, більших і велетенських!), в котрих зосереджено Силу Моносу, яка, власне, і є Силою Життя. Що менше небесне тіло, то більше вона скована — їй важче виявити себе у творенні живих світів. Отже, те, що спершу виявилось на папері у вигляді формули радіуса живої плоті, тепер прийшло до Миронового мозку полум’яними крилами, щоб він спромігся оглянути креслення Всесвіту, обмацати його хребет. Більше того, йому було дозволено зазирнути у глибини Світової Душі — можливість така рідкісна, яка випадає лише обранцям і в релігійному лексиконі називається Благодаттю. Люди так часто вживають це слово, що воно втратило свій первинний зміст. А проте така доля всіх людських слів, навіть найсвятіших. Щодо Мирона Гриви це слово слід вживати в тому ж самому значенні, в якому його вживають щодо біблійних пророків: благодать не в розумінні нових меблів, сервізів тощо — Благодать у розумінні найвищих знань і жертовної долі. Хіба був на землі хоч один пророк, якого б співвітчизники не побили камінням?..