Микола Руденко - У череві дракона

Тим часом на вигоні, куди наша половина села вранці вигейкувала корів, почала з’являтися невідома людина, про яку й не скажеш, хто вона — чоловік чи жінка? За своєю статурою, оздобленою відповідними округлостями, начебто схожа на жінку, але зодягнена була по-чоловічому. Сьогодні навіть по селах чоловічий одяг на жінці нікого не здивує, але десь на початку тридцятих років такого дива не траплялося. До того ж ота невідома особа обличчям більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Рослинність над верхньою губою не можна назвати вусами, але ж засмальцьована кепочка з сукняним ґудзиком на маківці, насуплені брови, видовжена і звужена донизу щелепа, скручена з газети «козяча ніжка» в вузьких, зовсім не жіночих губах — усе це надавало обличчю навмисної зухвалості та грубуватого молодецтва. Жінки, не без осуду згадуючи цю особу, казали про неї «він», бо не бажали ганьбити власної статі, а чоловіки з тієї ж самої причини казали — «вона». А проте невдовзі питання про стать буцімто вирішилось остаточно, бо загадкова особа оженилась, а не заміж вийшла — факт цілком достатній, щоб штани й кепочка з ґудзиком були узаконені на людині, незважаючи на виразні округлості, які робили Івана схожим на Параску. Лише для нас, першокласників, усе було ясно: раз у штанях, отже, дядько.

Щоправда, поширились чутки, нібито Іван прибув до нашого села із Одинадцятої Роти, [1] Назва села. де справді жив під іменем Параски, ходив у рясній спідниці й навіть доглядав (чи доглядала?) якогось беззубого дідуся, котрий називав його своєю жінкою. А коли дідусь помер, дядько Параска покинув Одинадцяту Роту і прибився до нашого села.

Але чутки — справа ненадійна, статечні люди на них не покладаються. Отож односельці придивлялися: у якому гнізді осяде ця птаха і якої заспіває?

Стосовно гнізда чекати довелось недовго: оселився дядько Параска у Марини, матері Якова. Це ж він з її корівчиною з’являвся на вигоні. Що зайда почне женихатися до Марини, а та йому не піднесе гарбуза — це, звісно, з’ясується не одразу. А проте шила в мішку не сховаєш — люди небавом догадуються, що діється в хатніх закапелках, коли гас у каганцях вигорить. З гасом було сутужно гак само, як з пшоном, хлібом, матерією — одне слово, усім тим, що війни в людей відбирають і, відгримівши над зубожілими хатами, не завжди повертають. Отож на спочинок вкладалися рано — щойно кури нишкли на сідалах.

Яків спершу не показувався на вулиці, а зі школи повертався покрадьки, поза городами, щоб уникнути натяків і відвертих глузувань. Це ж відомо: коли в хату приходить новий батько, дитині завжди моторошно. І хоч хліб стає білішим чи навіть з’являються чобітки, все одного світ робиться невеселим і незрозумілим, а хата втрачає затишок. Як же мав потерпати Яків, коли і дорослі, й ми, галасливі шибайголови, обвішані полотняними торбинками для зшитків та каламарів, не вельми делікатно виявляли зацікавленість його долею? А дехто й просто тицяв пальцем:

— Гай-гай, бачите, хто пішов? Синаш дядька Параски.

Або кричали не без лукавства:

— Гей, Якове! Де ти батькову спідницю сховав?

А дядько Параска, мовби для того, щоб довести; він таки справді дядько — почав у Марининому дворі рити колодязя. До Якова він ставився лагідно, але не нав’язував йому своєї уваги. Дав хлопцеві волю: хочеш зі мною дружити — дружи, а не хочеш — як знаєш.

Доки можна було викидати землю лопатою, дядько працював сам, а відтак змайстрував вороток, щоб витягувати баддею. До воротка стала Марина, бо колодязь у дворі — то є найбільше багатство.

Якось воно так зчинилося, що в більшості односельців негайно ж виникла потреба щось позичити у Марини або хоч пройти повз її двір. Ніби й не зважали на оту роботу, а тільки й мови було про неї. Щоправда, не про саму роботу (в ній нічого дивного не було), а про дядька Параску й тітку Марину. І все менше вчувалося глуму в людських балачках, все більше односельців схилялося до слів діда Самотоя:

— Чому люди спарувалися, те діло не наше. Мабуть, їм так жити легше. Оце й одвіт увесь. І не треба плескати язиками, мов на ставку праниками. Хай самі метикують, як їм біля власних статків поратися.

Після загибелі батька наша сім’я відпала від шахти — мати одразу ж повернулася до землеробства, їй допомагали старші сини, а моїм обов’язком було по світанковій росі виганяти худобу на пашу.

Серед поспіль неписьменних дядьків дев’ятилітня дитина, що так-сяк оволоділа букварем, виглядає дивовижею. Старші брати ставилися до мене то зверхньо, як взагалі ведеться, то змушували читати засмальцьований шмат газети й тоді щиросердо дивувалися: де ж цей шмаркач бере оті незнайомі слова? Насипали в клаптик газети дрібно покришений самосад, їдкий дим продирався аж під череп, але чудернацькі слова відлітали тютюновим димом — не вкоренялися в селянських головах.