Микола Руденко - У череві дракона

Моє читання по складах («про-ле-та-рі-ат») робило мене в їхніх очах дорослішим, ніж я був насправді, і це забезпечувало мені передчасну самостійність. Скільки себе пам’ятаю, ніхто не опікувався мною — я був вільний, мов шпаченя, що вже обросло пір’ям, але ще не навчилось літати. Воно стрибає по бур’янах, шукаючи поживи, — відомо лише Богові, виживе чи загине, так ні разу й не злетівши в небо. Та якщо вже злетить, то міцно триматиметься на крилах.

Тепер я розумію: саме ота передчасна самостійність зробила мене тим, ким я згодом став, — комісаром, дисидентом, зеком.

З тих далеких часів особисто мені запам’яталося нічне. Тут, бач, і запитання не виникає — що саме нічне? Цілий світ ховається в одному слові — світ, якого сучасний школяр навіть уявити не здатний.

На нічну пашу коней слід виводити непоквапно, без смикання — влітку їм, роботягам, ні перепочити, ні напастися вдень не випадає, лишається тільки коротка ніч. На все життя запам’яталося оце відчуття: запах кінського поту лоскоче не лише ніздрі, він лоскітно закрадається в серце, і твоє серце наповнюється любов’ю. А кінь, здається, відчуває те ж саме — любов і вдячність. Вдячність за те, що маленька двонога істота, людська дитина, розуміє кінську втому, не жене чвалом, щоб похизуватися. І дитяча душа засвоює недитячу істину: земне життя засноване на любові.

Підвівши вороного до кам’яної загорожі, видирався на його покірну спину. В сім’ї Якова коней не було — він супроводив мене на нашому гнідому. Статечно проминали курні, напечені сонцем вулиці, невдовзі опинялися в поритих яругами та балками скіфських степах. Тоді земля донецька не була такою витоптаною й перенаселеною, як нині, лише де-не-де куріли старі, дореволюційні, терикони. Ще ми не знали ні колгоспів, ні сталінських п’ятирічок, люди сіяли й збирали своє власне. На токах вайлуваті воли або ситі коні тягали по колу важкий ребристий гарман, вирубаний із кам’яного моноліту. Обмолочене збіжжя віяли на природному вітрі — фабричні віялки в селі можна порахувати на пальцях, а молотарок не було зовсім. Життя, по суті, майже не відрізнялося від того, яким його знали наші предки протягом століть.

То були останні непівські роки. Світ почне мінятися саме звідси, від оцього рубежа — які ж невтішні підсумки тих змін! Але тоді, звичайно, ми нічого про це не знали. І це добре, бо якби знали, вельми скоротилося б наше дитинство.

Тепла літня ніч, обсипана зорями, наче полум’яним маком. На поритому віспою обличчі місяця вгадуються біблійні постаті — Каїн підняв на вилах молодшого брата. Нам відомо: це відтоді почалися війни поміж людьми. І точитимуться вони доти, доки Христос не покарає Каїна за підступне братовбивство.

Земля навіть уночі захлинається полиновими пахощами. У гамі нічних запахів це був основний. До нього долучаються безліч інших. Найвиразніший після полину — запах кінського поту. Який же він солодкий!..

Кізяк був нашим паливом нічним — кізяковий дим рятував від настирливих комарів. І це також велося з часів споконвічних, про які здатні розказати хіба що кам’яні баби. А їх тоді стояло в степах донецьких більше, ніж сьогодні шахтних копрів. То був степ-музей, від якого нині не лишилося ні камінця, ні ковилової стеблини.

Окрім нас із Яковом, біля вогнища сиділо ще троє: присадкуватий гевал Грицько Крикуненко, парубійко років сімнадцяти, його менший брат Петро, наш ровесник, і тонка, гарненька чорнявка Марійка Вишнякова. Грицько знущався з дівчини, вона часом від нього плакала — особливо тоді, коли він зненацька запускав шкарубкі пальці їй у пазуху й щипав за перса. Я ледве утримував Якова: він, стиснувши кулаки, поривався до Грицька. Але я добре бачив: малий, худокостий Яків не становив загрози для повновидого, міцно збитого Крикуненка — вже майже дорослого парубка. Та й Петро, котрий всіляко наслідував старшого брата, теж мав добрячі кулаки.

І все ж не фізична перевага братів Крикуненків змушувала мене смикати за рукав Якова, що сопів від збудження й гніву. Марійка (їй минав тринадцятий) хоч і сплакне інколи від дошкульних Грицькових женихань, проте всю ніч з нього очей не зводить. Сховається в сутінках, її не видно й не чутно, лише очі горять, мов у кошеняти, — на свого Гриця надивитися не може.

Важко мені сьогодні пригадати наші розмови довкола кізякового вогнища. Мабуть, вони були грубуваті й нерозумні. Але добре пригадую: коли Грицько, обхопивши Марійку за плечі, повів її в оксамитову синяву небес — за гостру, мов лезо, грань небосхилу, — Яків метнувся в протилежний бік, в шкарубку задуху дубняка. Ми лишилися удвох з Петром.