Микола Руденко - У череві дракона

— Чого це він? — презирливо запитав Петро. — Ніби не знає, що з дівчатами роблять.

Я знайшов Якова вже під ранок. Він лежав на череві, зарившись обличчям у траву. Навіть не помічав, що одним вухом припав до будяка, а другим — до кропиви.

— Ти чого, Якове? Вставай. Пора коням пута знімати. Мати казали, щоб ми вранці не барилися. Коні потрібні.

Яків відчужено дивився на схід, де земля стягувала з себе волохатий кожух ночі. Небо ставало прозорим, по-дитячому рожевим, мовби новонароджений день підводився з колиски.

— Я його вб’ю! — люто прошипів Яків, встромивши стиснутий кулак у полум’яну обручку сонця, що своїм тоненьким окрайцем визирнуло із-за дубів. Здавалося, він погрожує не комусь іншому, а саме ранковому сонцю. Це було безглуздо й страшно — буцімто в Якова, як у нас казали, не всі вдома.

— Вб’єш? Кого?..

Тим часом там, де надміру велике сонце викотилось уже наполовину, з’явилися різко окреслені силуети Грицька й Марійки. Грицько йшов попереду, зухвало пахкаючи цигарковим димом, а Марійка босими ногами прогортала росяний полин, так ніби заради цієї роботи й виїздила в нічний степ. Довга, нижче пояса, чорна коса, що спадала на груди, була напіврозплетена. Дівчина дивилася не на росяний світ, а на власні ноги, обліплені жовтим ромашковим пилком.

Яків був на два роки старший від мене. Цього виявилося досить, щоб ми по-різному ставилися до нічної прогулянки Грицька й Марійки. Коли я потім, уже зрілим розумом, обдумував цей епізод, мені все одно здавалося: надто рано прокинулось у Якова почуття закоханості. Тоді йому було не більше одинадцяти років.

Зустрічати трактор вивели селян аж на станцію, але слабкосилий «Фордзон» не справив на них враження — певно, тому, що наші селяни водночас були й шахтарями. Принаймні деякі з них. Тут іще до революції власник шахти, бельгієць, їздив на автомобілі.

— Хе, то ж була машинерія, — сказав хтось із дядьків. — Куди цьому. Тільки й того, що воздух портить.

Голова сільради Логачов, зіскочивши на залізничну платформу, виголосив промову. Він був іще молодий, ходив у потертій шкірянці, обтягнутій кавалерійськими портупеями. Сині галіфе поміж стегнами також обшиті шкірою. Хвацько збита на потилицю кубанка. Сільські люди Логачова не знали — його нещодавно прислали з міста.

— Ну, давай, — кивнув голова Грицькові, коли над трактором, що торохтів біля насипу, затріпотіло червоне полотнище.

Обтикані залізними шипами великі колеса закрутилися, трактор рушив попереду процесії. Він був схожий на незграбну комаху — з якогось далекого, незнайомого світу. Грицько за кермом почувався вельми гордовито, обличчя пітне, розпашіле. Вузький комір сорочки, мов обруч на цеберці, стягував дебелу шию. Шовковий пояс звисав пухнастими китицями над металевим сидінням. Парубок закінчив курси трактористів — йому належало прокласти першу борозну в товаристві по спільному обробітку землі. То ще був не колгосп, але вже передчували: коротке панування на власній ниві увірвалося.

— Гуртове — чортове, — із хати в хату перелітало похмуре прислів’я. Серед жінок я побачив покриту білою хустинкою дашком тітку Марину — вона йшла обіч дороги, що вела в глибоку балку. Поруч батька бігла радісна і водночас буцім у чомусь винна Марійка Вишнякова. Їй хотілося танцювати, очі час від часу прикипали до постаті Грицька, хоч обличчя до нього не повертала — боялася, що люди помітять.

Я шукав Якова, але його в натовпі не було. Тітка Марина теж озиралася, на її обличчі вгадувалось запитання: куди ж це воно запропастилося? Справді ж бо: коли йшли на станцію, Яків не відставав від людей. Ми навіть перемовилися кількома фразами. А відтак мовби під землю провалився.

Пригадую себе малого в ті далекі часи — свої дитячі враження від подій. Двома роками раніше по цій самій дорозі я разом з матір’ю йшов у хресному ході. Люди несли хрести й церковні корогви. Попереду, розмахуючи кадилом, важко ступав батюшка. Його голос верховодив над голосами селян, що благали Бога послати дощ, — посуха випалювала ниви. Дощ і справді пішов. Відтак мати мене повчала:

— Боженька добрий, він завжди нас чує. Слухайся його, синку.

Тепер мати молиться крадькома, щоб я не бачив. А хресний хід, бач, дістав разючу заміну: ті ж самі люди йдуть за червоним стягом, що хлюпається над Грицьковою головою. На новоявленій корогві визирає й ховається в кумачевих брижах інше обличчя, не Христове — обличчя Леніна.

Дорослі мовчали про свої почуття. А школа вчила любити вождя світового пролетаріату. В моїй душі не було протесту — я повірив школі. Одначе…