Микола Руденко - У череві дракона

Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО — різнився тільки режим утримання.

Тут ми спали вже не на голих нарах — перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.

Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло — тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.

— Невже це справді так і називається — спецвипічка? — дивувався Яків.

— Тюремна норма. Передбачено законом.

— Але ж для цього треба завжди мати зерно, що проросло. Планувати наперед… Чого-чого, а зіпсованого зерна привозити з Америки немає потреби. Колгоспи цим продуктом забезпечують… Але ж планувати… Не уявляю. Це ж якось належить записати. У плані записати. Тобто узаконити.

— Не хвилюйтеся, пане Якове. Записати в нас уміють. Комар носа не підточить.

Ми відлежувалися під ковдрами, з насолодою розслабивши тіло. Розмовляли стиха, щоб наглядачі не грюкали в двері: після відбою розмовляти заборонено.

Яків розповів анекдотичний випадок що стався в одному із полтавських колгоспів. Коли вимоклі під дощами хлібні кучугури почали дружно проростати, якійсь дотепний десятикласник удосвіта вирвав на зеленому тлі гасло: «СЛАВА КПРС».

— Уявляєте, що діялося?.. Голова й парторг зранку виїхали в район. Якесь там засідання. А люди посунули до колгоспу. Навіть із сусідніх сіл приїздили. Той на мотоциклі, той на велосипеді. В кожного діло є. Насправді — щоб посміятися.

— А ви хіба з Полтавщини?..

Яків поглянув на мене хитрувато — мовби готував якийсь сюрприз.

— Ні, родом не з Полтавщини. Але по війні там оселився. Якийсь час вчителював, був навіть директором школи. Потім заборонили… Мабуть, довідались, куди я з німецького табору втік.

— Куди?

— До Бандери. Куди ж іще?.. Одне мені не ясно: чого вони мене так пізно взяли? Заборонили вчителювати років десять тому. Бухгалтером працював.

Над дверима світив слабенький нічник, але мені здалося, що я добре бачив обличчя Якова. Він дослухався, чекаючи від мене нових запитань. Вони й справді опосіли мій мозок, але я боявся виявити нетактовність.

Тим часом Стріха перевів розмову на наші чоботи, які після коротких прогулянок ми змушені були встромляти в батареї. Табірні кирзяки шилися із свинячої шкіри, котра міріадами дрібних дірочок, де колись була щетина, нагадувала цідилок для молока — травневий дощ і грудневий сніг безборонно знаходили наші посудомлені ноги.

— Це теж своєрідна майстерність, — в’їдливо хихотнув Яків. — Мабуть, теж спецнорма. Отак виготовити шкіру… Не кожен зуміє. Невже справді навмисно? — І сам собі відповів: — А то ж хіба як? Щоб ми виздихали швидше. Кажуть, через Мордовію нашого брата багацько пройшло. Як ви гадаєте — скільки?

— Не знаю.

— Тисяч двісті, не менше. А повернулися звідси одиниці. — Нарешті запитав: — Скажіть, як ви ставитесь до бандерівців? Я, між іншим, давно стежу за вашою творчістю. Фронтове комісарство наклало на вас червону лапу. Певен, що ви були сталіністом-фанатиком. Га?.. Письменником ви стали десь років під сорок. А видаватися почали — вам і тридцяти не було.

— Я це знаю. В кожен вірш політграмота лізла. Як вода в наші кирзяки. Якби не жінки та не чарка…

Яків засміявся:

— Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. — Після паузи повторив запитання: — То як же ви на бандерівців дивитесь?..

Я мовчав — не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка — буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів — і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.

Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік — туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали — кращими чи гіршими? Хтозна…