Микола Руденко - У череві дракона

Це були європейські вілли, здебільшого двоповерхові, з широкими терасами і скляними верандами, обсаджені фруктовими деревами, кущами бузку й жасмину. Садиби виходили в заплаву, що вся, аж до лівобережних Вишеньок (а це не менше п’ятнадцяти кілометрів), була-вже залита повінню. Осокори з ажурними кулями омели й вимощеними з хмизу їжакуватими гніздами лелек, старезні дуби з широкими дуплами, що нагадували рибальські шатра, високі ясени й вільхи — все це гіллясте розмаїття тепер виглядало неприродно, бо виростало просто із бурої дніпровської води. Повінь щороку заливала неміряні лугові простори, котрі потім викидали з себе, із своїх тисячолітніх намулів, такі високі й барвисті трави, що косарювати серед цього озерного раю з діда-прадіда було справжнім щастям. Кілометрів п’ятдесят на лівий берег і стільки ж на правий худобу вигодовували луговим сіном. Так тривало віками, ніхто й гадки не мав, що колись це може увірватися, — де погойдувалося проти неба барвисте різнотрав’я (вершника серед тих трав видно лише від пояса), там побіжать невзабарі гниловоді хвилі технічних водосховищ, пишномовно названих морями.

Проте сюди, під Київ, це лихо, більш нищівне, ніж татарські орди, іще не докотилося. Юрко збігав до знайомого письменника (мати в цей дім носила молоко) — їм дозволили поставити машину на садибі, навіть ласкава господиня пообіцяла зателефонувати Мирославі в тому разі, якщо вони з Юрком затримаються або й заночують серед повені — на горищі козацької мазанки.

Під селищною водокачкою, серед лозняків, Юрко легко розшукав прип’ятий до явора човен — старий, грубо просмолений, — і вони загойдалися над озерами, які тепер не існували осібно; відтак попливли серед гілок, що лежали на воді, серед гнучких лозняків.

— Гілля… гілея, — чомусь спало на думку Миронові. — Вам не здається, що слово «гілля» походить від старогрецького «гілея»? За свідченням Геродота, грецькі колоністи так називали ліси й діброви на берегах Борисфену.

— Можливо, — погодився Жолудь. — Слова справді схожі. І за змістом близькі… Але що ж це означає? Виходить, ми безпосередні нащадки екологів?

— Хіба ви в цьому сумнівалися? В корені слова «сколот» виразно звучить «коло». Сколоти — самоназва скіфів-орачів. Скіфами вони були лише для греків, для себе лишалися орачами й людьми із кола. Із свого кола. Зверніть увагу: ми й досі в незмінному вигляді послуговуємося цим словом. Коло було синонімом віча.

— Та-а-ак, — сумовито протягнув Юрко. Здавалося, він думав щось таке, про що невільно говорити. Настрій йому підупав, він замовк і, тамуючи гнів, налягав на весла.

Грива лише сумно посміхнувся.

— А все ж таки — на яку тему ви мовчите? — жартівним тоном запитав Мирон Сидорович.

— Якби ваш вельмисановний друг знав, на яку тему я мовчу, мені б це так не минулося.

У слові «вельмисановний» Юрко виразно підкреслив літеру «с».

Грива похмуро глипнув на годинник — була шоста вечора, сонце схилялося до заходу, але ще не втратило своєї сили. Їм лишалося зо три години панування денного світла — слід було квапитися.

Нарешті безлисті, хоч і доволі густі, лозняки розступилися; очам відкрився луговий простір, серед якого лише поодинокі дуби-нелині, вкриті торішнім листям, здивовано озиралися довкола, мовби питаючи: а де це, в бісового батька, стільки води набралося? Повінь цього року й справді видалася на диво могутньою — Поділ відгороджувався від Дніпра де земляними насипами, де мішками з піском — мовби з боку мирної Десни наступав озброєний супротивник. А тут, куди Юрко спрямовував своє нехитре суденце, видовище також було грізне: повінь сховала призьбу, замкнені двері на півметра опинились у воді, вода видиралася до шибок — ось-ось веселі русалки почнуть нишпорити по хатніх закапелках, шукаючи для себе плахт і корсеток, в яких не сором у місячну ніч вийти на берег для тисячолітнього танку.

Власне, хата вже була порожня, батьки майже все начиння перевезли на лісовий хутірець, де їх прихистили родичі. Те, що мав зробити Юрко, впадало в око відразу: серед хлівців, виплетених із лози й обвалькованих глиною, на земляному підвищенні стояв чималий стіг сіна. Хлівці вже залиті водою, до стогу вона підкрадалася неквапно, але впевнено — як підкрадається досвідчений звір до поживи, знаючи, що вона не втече.

— Ось вам весла, — сказав Юрко, заякорившись біля стогу. — Поплавайте отам серед дубів. Видовисько справді рідкісне. А я тим часом погосподарюю.