Микола Руденко - У череві дракона

— Другі вила є?

— Вила знайдуться, але ж ви вдягнені не для такої праці.

Сам Юрко був зодягнений в лижний костюм, що на автобусній зупинці трохи здивувало Гриву, а тепер виявилось цілком доречним.

— Це ж не гній, а сіно.

— Може стати гноєм, якщо не сховати на горище.

— Давайте вила.

Юрко розворушив сіно й спритно видобув із стогу завбачливо сховані там гумові чоботи з високими халявами. Хутко перевзувшись, відімкнув хатні двері. Хвилин з десяток щось майстрував у залитих водою сінях, відтак підігнав човен до самих дверей і висадив Мирона Сидоровича на хистку драбину, яка вела на горище.

Робота закипіла: Юрко, стоячи у воді, подавав сіно знизу, пропихаючи запашні навильники крізь квадратний отвір, а Грива, підхоплюючи їх на свої вила, ретельно натоптував кутки попід стріхою. Години за півтори вони впоралися, можна було їхати додому, але в обох був такий настрій, що сіно не головне, це лише привід, щоб, по-перше, повечеряти разом, удвох, а по-друге, бути причетним до такого лицедійства матусі природи, яке, можливо, трапляється лише раз на віку.

Юрко виріс серед оцих лугів, для нього все тут було звичне з дитинства, а Грива почувався так, мовби провалився крізь два або й три тисячоліття в часи сколотські, бо все, що їх зараз оточувало, нічим не різнилося від тих далеких часів. Так само й далекі предки наші виплітали хлівці із лози, а відтак обвальковували глиною, цим же сіном годували худобу, ці ж дуби, що передавали себе із жолудя в жолудь, шаруділи сухим листям над тією самою дніпровською повінню.

В ці вечірні хвилини, коли червона куля приземленого сонця кривавим язиком лизала Дніпро, що широко вийшов із себе (не тільки ж людям виходити із себе!), — в ці справді зоряні хвилини Грива й Жолудь особливо гостро відчували, що в людини немає права на осібне життя, тобто житія поза історією власного народу. Бо ніщо в природі не живе відокремлено, осібно: якщо вирвати із ланцюга хоч одну ланку — ланцюг розпадеться. І так само якщо духовна естафета народу втрачає бодай одне покоління, народ губиться в прошарках часу, мов ріка в розпечених пісках пустелі. Та коли десь під стріхою серед повені хтось підхоплює живу нитку, кінчик якої ось-ось вислизне з пальців, — підхоплює, щоб зв’язати розірвані часи, — зорі дружно стають на допомогу, душа повені дніпровської виходить із води, перетворюючи стомлених, немічних людей на казкових велетнів. Лише самі вони не відчувають власної могутності, бо справжні велетні в душах своїх довіку лишаються дітьми.

На горищі серед сіна знайшлось вільне місце, Юрко спорудив столик із ящика, а в хаті знайшов усе для невибагливої козацької вечері — навіть пляшку оковитої. Він пояснив, що піч, де батько любив вигрівати старі кістки, мати перетворила на комору, — вода не повинна піднятися так високо. Там же стояв акумулятор, яким освітлювали хату, — Юрко переніс його на горище, зруйнувавши ілюзію переселення у запаморочливу глибину віків. Як тільки випили й закусили, Грива його вимкнув — ніч видалась тепла, місячна, силуети дерев на вогнистому тлі місячної стежки виступали особливо контрастно, а зорі у своєму одвічному блиманні повторювали пульсацію, котру Мирон Сидорович спостерігав у ванні, дивлячись, як вода ритмічно виштовхується із шланга. Було зрозуміло, чому наші предки не могли бачити світ інакше, ніж одухотвореною істотою, — якби двоє під стріхою ніколи про це не чули, вони однаково прийшли б саме до такої моделі світу.

— Мироне Сидоровичу! — озвався Юрко. — Чому ви гадаєте, що сколоти запозичили слово «гілля» у греків? А можливо, грецькі колоністи свої гінеї побачили в сколотському гіллі?..

Грива мусив погодитись, що це теж не виключено. Його здивувало, що Жолудь так довго зберігав ниточку розмови, яка, здавалося, уже давно мала загубитись у хвилях нічної повені. Мирон Сидорович легко уявив роботу Юркової душі — вікові кривди, що нагромадилися на цьому болючому питанні, — і йому стало страшно за молодшого друга. Куди поведе його безкомпромісна любов до материзни? Тут-бо є шляхи безпечні і шляхи згубні. Який із цих шляхів обере для себе Жолудь? Він має надто запальну вдачу.

І якось само собою сталося, що Грива відкрився перед Жолудем — розповів йому про Силу Моносу, про дискретність простору, про неминучість моделі «шампіньйон — асфальт». Те «щось», яке діє зсередини (жива плоть, монада), справді нагадує шампіньйон, який змушений власним тільцем розсунути асфальт, щоб утвердити своє родове, життєве серед мертвої чорноти небуття. Але й саме небуття — жорстока плоть, котру слід побороти, перемогти, а на це потрібна сила. Оце ж, власне, і є Сила Моносу. Цікаво, чи не його, Монос, називає Біблія оцими словами: Бог Сил?..