Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

О’Коннор перекинув віжки через руку й сягнув у кишеню по люльку.

— Куди це ти зібрався?

— Їздив рибалити.

— Отакої! — вигукнув він. — Рибалити! — І, розтираючи в долонях тютюн, пробурчав: — Не втямлю, якого дідька така дитина, як ти, роз’їжджає по дорогах глупої ночі в тій бісовій колимазі. Ти ж уб’єшся! От побачиш! Згадаєш мої слова. — Він заговорив голосніше. — Тебе хто-небудь переїде сп’яну, тоді знатимеш.

Він знову перехилився через крило і плюнув на землю.

— Щоб я пропав, якщо я розумію твого батька. Та й не тільки я — спитай в кого хоч. Така дитина, як ти, каліка, мусить лежати вдома, у ліжку. — Він розгублено знизав плечима. — А втім, це не моя справа! Хвалити бога, не моя. В тебе не знайдеться сірника?

Я виліз із коляски, відв’язав милиці й подав йому коробку. Він запалив сірника, підніс до люльки й заходився розкурювати її. В люльці забулькотіло, вогник то здіймався над чубуком, то згасав.

Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн.

— Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає?

— Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс.

— Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере?

— Тридцять шилінгів.

— Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька.

— Гаразд, — пообіцяв я.

Він смикнув за віжки й пробурмотів:

— Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати!

Кінь мотнув головою і рушив.

— Бувай.

— До побачення, містере О’Коннор.

Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски.

— Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали.

Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів.

— Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду.

Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами.

— Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли.

Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.

Я часто думав про цього чоловіка, що плавав, мов риба. Але я ніколи не бачив, як люди плавають, і не мав ніякого уявлення про те, як треба рухати руками, щоб триматися на поверхні.

В мене була грубезна, в оправі, підшивка дитячої газети «Чамс», [3] 1 «Приятелі» (англ.). у якій я знайшов статтю про плавання. Вона була ілюстрована трьома малюнками, що зображували вусатого чоловіка в смугастому купальному костюмі. На першому малюнку він стояв обличчям до читача, піднісши руки над головою; на другому тримав розпростані руки на рівні плечей, а на третьому його руки були опущені. Стрілки, що йшли дугою від рук до колін, показували, що чоловік рухав руками вниз, і цей спосіб плавання називався брас.

В статті зазначалося, що стилем брас плавають жаби. Я спіймав кількох жаб і посадив їх у відро з водою. Вони пірнули на дно, потім попливли колом, а тоді піднялися на поверхню, вистромили над водою ніздрі й завмерли, розчепіривши лапки. Користь від цих спостережень була невелика, але я твердо вирішив навчитися плавати, й літніми вечорами почав потайки їздити на своїй колясці до озера, що було за три милі від нашого дому.

Озеро лежало в улоговині між стрімкими, високими берегами, що здіймалися терасами на двісті-триста ярдів над водою. Такі самі тераси, певне, збігали вниз і під водою, бо за кілька ярдів од берега дно несподівано уривалося на велику глибину; там вода була холодна й нерухома, і в ній стояли водорості.

Жоден хлопець у школі не вмів плавати, та й серед дорослих у Тураллі я не знав жодного, хто вмів би. Зручних місць для купання поблизу не було, і тільки нестерпно задушливими вечорами люди насмілювалися ходити до озера, яке вважалося небезпечним місцем. Дітям забороняли навіть наближатися до нього.