Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Джо рідко лаявся, але тут його прорвало. Вигляд у нього був дуже кумедний, та я не сміявся. Джо виповз на берег, підвівся і, розчепіривши руки, подивився на калюжу, що розпливалася під ним.

— Ох і перепаде ж мені за це, — сказав він стурбовано. — Штани треба висушити, хоч умри.

— А ти їх скинь і повісь біля вогнища, — порадив я. — Вони миттю висохнуть. І як той вугор викрутився в тебе з рук?

Джо обернувся й подивився на річку.

— Такого здоровезного вугра я зроду не бачив, — сказав він. — Я не міг обхопити його пальцями. А який важенний, чортяка! Ти ж його тримав — скільки, по-твоєму, він важив?

Це була чудова нагода дати волю фантазії, й ми з Джо, ясна річ, скористалися з неї.

— Не менш як тонну, — сказав я.

— З гаком! — додав Джо.

— А як він молотив хвостом! — вигукнув я. — Мов той удав!

— Він так обкрутився навколо моєї руки, що мало не зламав її, — сказав Джо й раптом заходився скидати штани так квапливо, наче в них залізла велика мураха. — Треба ж їх висушити.

Я взяв гілку з розсохою і встромив її в землю так, щоб розсоха була над вогнем і штани могли швидко висохнути.

Джо повиймав з кишень обривок мокрої мотузки, мідну дверну ручку й кілька скляних кульок, потім повісив штани на гілку й почав стрибати навколо багаття, щоб зігрітися.

Я закинув «низку» у воду, не втрачаючи надії впіймати вугра, що втік, і, коли клюнуло, смикнув вудку із силою, розрахованою на велику вагу.

Невеличкий вугор разом з «низкою» майнув високо в повітрі над моєю головою і, описавши дугу, брязнув об гілку зі штаньми Джо.

Штани полетіли у вогонь.

Джо метнувся був до багаття, але відсахнувся, коли полум’я дихнуло йому в обличчя. Затуливши обличчя рукою, він спробував другою дотягтися до штанів. Та де там! Несамовито лаючись, він кілька разів оббіг круг багаття, а тоді вихопив у мене з рук вудку й почав тицяти нею в охоплені полум’ям штани, намагаючись підчепити їх і викинути з вогню. Коли йому вдалося нарешті підсунути під них вудку, він зопалу шарпнув нею так, що штани злетіли вгору, прокреслили в темному небі вогняну райдугу, а тоді відірвалися від вудки і з шипінням упали у воду, знявши стовп пари.

Коли полум’я згасло, розпач охопив Джо. Штани ще хвильку темніли на блискучій поверхні води, а тоді зникли назавжди; Джо невідривно стежив за цією плямою, нахилившись над водою, спершись руками на коліна, й вогонь фарбував у ніжно-рожевий колір його голі сідниці.

— Господи! — вихопилося в нього.

Трохи отямившись, Джо заявив, що треба якнайшвидше вертатися додому. Забувши про своє бажання впіймати десяток вугрів, він думав тепер тільки про те, що його можуть побачити без штанів.

— Ходити без штанів заборонено законом, — серйозно пояснив він мені. — Якщо мене побачать у такому вигляді, я пропав. Запроторять у буцегарню — і бувай здоров. Он старий Добсон, — Джо мав на увазі місцевого спортсмена-велосипедиста, який нещодавно з’їхав з глузду, — подався до Мельбурна і пробіг через усе місто без штанів. А тепер він за гратами, і припаяли йому хтозна-скільки років. Ну, гайда додому. Якби ж іще місяць не так світив!

Ми похапцем прив’язали вудки до коляски, кинули мішок з вуграми на підніжок і рушили в дорогу. Джо сидів у мене на коліні, понурий і мовчазний.

Вантаж був чималий, тож коли дорога вела вгору, Джо злазив і підштовхував коляску ззаду. Але горбів траплялося небагато, і я їхав дедалі повільніше.

Джо скаржився, що зовсім замерз. Мені ж було тепло, бо я щосили працював руками, а од вітру мене захищав Джо, який весь час ляскав себе по голих ногах, щоб хоч якось зігрітися.

Далеко попереду замигтіли ліхтарі бідки, що їхала нам назустріч.

Потім ми почули цокання підків — кінь біг клусом, — і я сказав:

— Схоже на те, що це Сірий старого О’Коннора.

— Так, це він! — захвилювався Джо. — Зупинися! Хтозна, кого він везе. Я зіскочу і сховаюсь отам, за деревами. Він подумає, що ти їдеш сам.

Я зупинив коляску край дороги, Джо перебіг лужок і зник за темними деревами.

Я сидів, радіючи перепочинкові, дивився на бідку, що наближалась, і думав про те, що мені ще залишилося подолати рівну ділянку дороги, потім горб і ще один горб, а вже тоді путівець до наших воріт і — подвір’я.

Коли вже було добре видно свічки в ліхтарях бідки, її власник напнув віжки, і кінь пішов ступою. Біля моєї коляски їздець тпрукнув, зупинив коня і, перехилившись з сидіння, зазирнув мені в обличчя.

— Здоров, Алане!

— Добривечір, містере О’Коннор!