Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Він сів на краєчку парапету, звісивши ноги над водою; він зморився, думав собі: «В Марселі було б незлецьки, якби не стільки будинків». Під ним поволі рухалися кораблі, це були маленькі суденця, їх було дуже багато, з квітами або гарнюніми червоними фіранками і голими статуями.

Він дивився на них, одні плигали мов кози, а другі й з місця не рушали, він бачив голубу воду і великий залізний міст вдалині; на те, що далеко, приємно дивитися, воно заспокоює. В нього щеміли очі; він спав під вагоном, прийшли якісь люди з ліхтарями, освітили й нагнали його, поливаючи лайкою; після цього він знайшов купу піску, та сон уже не йшов до його віч. Він подумав: «Де я спатиму сьогодні вночі?» Десь тут напевне були гарні місцини з м'якою травою. Та їх треба було знати: слід було спитатися в негра. Йому захотілося їсти, й він підвівся, коліна його заклякли, вони хряснули. «В мене вже немає їжі, — подумалося йому, — треба зайти до шинку». Він знову рушив, він ішов цілий день, заходив, запитував: «Робота є?», а потім ішов геть: казав же мурин: «Роботи немає». В містах важко ходити, скрізь бруківка. Він скісно перетнув набережну, помалу, озираючись навсебіч, щоб не потрапити під трамваї, він лякався, коли чув, як вони дзвонять. Було дуже людно, всі йшли хутко, дивлячись під ноги, неначе шукали там щось; проходячи, вони штовхали його і просили вибачення, навіть не дивлячись на нього; він охоче звернувся б до них, та своєю тендітністю вони викликали в нього ніяковість. Він вийшов на тротуар і побачив кав'ярні з гарними терасами, а потім шинки, але не зайшов туди: на столах були скатерки, а він боявся їх замурзати. Він звернув у темну вуличку, де тхнуло рибою, поспитався: «І де ж я їстиму, якщо все тут отаке?» і тут-таки знайшов те, що й треба було: перед низеньким будиночком він угледів кільканадцять дерев'яних столиків, на кожному столі стояло стояло двоє або четверо приборів, а ще невеличка кругла лампа, яка давала небагато світла, і ніяких скатерок. За одним столиком вже вечеряв якийсь добродій з пані, у котрої був досить пристойний вигляд. Здоровань Луї підійшов, сів за сусіднім столиком і всміхнувся їм. Пані суворо зиркнула на нього і трохи відсунула свого стільця. Здоровань Луї погукав служницю, це було нічогеньке дівча, трохи тендітне, але з тугим жвавим задком.

— Що тут можна кинути на зуб, кицю моя?

Дівчина було гарненька і від неї добре пахло, та схоже було, що вона не дуже рада його бачити. Вона нерішуче зиркнула на нього.

— У вас є меню, — мовила вона, показуючи на листок паперу на столі.

— А, добре! — сказав Здоровань Луї.

Він узяв листок і вдав, ніби читає, та боявся, що тримає його догори ногами. Служниця тим часом пішла собі, вона розмовляла з паном, який стояв біля порога. Він слухав її, схиливши голову, й дивився на Здорованя Луї. Врешті він полишив її й сумовито підійшов до нього.

— Що вам треба, друже мій? — поспитався він.

— Попоїсти, що ж іще, — здивовано відказав Здоровань Луї. — У вас же знайдеться тарілка супу і шматок сала?

Пан зажурено похитав головою.

— Ні, — сказав він. — У нас немає супу.

— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї. — Я ж не прошу на борг.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав пан. — Та ви, мабуть, не туди втрапили. Тут вам буде незручно, та й нам ви заважатимете.

Здоровань Луї глянув на нього.

— То це не шинок? — поспитався він.

— Так, так, — сказав господар. — Але в нас своя клієнтура… Вам краще перейти на той бік вулиці Канаб'єр, там ви знайдете чимало ресторанчиків, які вам будуть до смаку.

Здоровань Луї підвівся. Він збентежено почухав потилицю.

— В мене є гроші, — сказав він. — Можу вам їх показати.

— Ні, ні, — хутко відказав той пан. — Я й так вам вірю.

Він рішуче узяв його під руку і змусив зробити декілька кроків до виходу.

— Ідіть он туди, — сказав він, — там буде набережна, простуйте вздовж неї й праворуч, ви не заблукаєте.

— Ви дуже люб'язні, — торкнувшись капелюха, сказав Здоровань Луї. Він почувався винуватим.

Він опинився посеред набережної, в натовпі маленьких чорних чоловічків, які бігли йому назустріч, ішов він дуже помалу, щоб не збити когось із ніг, і його огортав сум; о цій порі він спускався з Канігу на Вільфранш, отара дріботіла попереду, вона була його товариством, частенько він зустрічав пана Парду, який піднімався на ферму дю Ветіль і ніколи не пропускав нагоди дати йому сигару і декілька дружніх стусанів у спину, гора була руда й німа, на дні роздолу видніли димки Вільфранша. Він розгубився, всі ці люди йшли дуже прудко, він бачив лише маківки їхніх голів або ж верхи капелюхів, всі вони були дрібнотою. Якийсь хлопчисько прослизнув у нього між ногами, регочучи, зиркнув на нього і сказав своєму приятелеві: