Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Але де ж він може бути? — раптом вигукнула пані Ляказ. — Де він може бути? І що він робить? Ви кажете про нього так, наче він мертвий.

Всі замовкли. Вона нахилилася вперед з тривожним і зневажливим обличчям; Пітто бачив початок її шиї, яка видніла у викоті корсажу; генерал напружено сидів у своєму фотелі, він чекав, він присвятив декілька хвилин тиші законній материнській скорботі. Психіятр глянув на пані Ляказ з виразом очікувальної приязні, немовби вона була одною з його пацієнток. Потім смутно похитав своєю великою головою, обернувся до Пітто і вороже почав:

— Я згоден, пане Пітто, що Філіп не зовсім розумів ваші ідеї. Та не слід скидати з рахунку й те, що це дуже вразливий юнак, який просто-таки обожнював вас.

— Хіба це моя вина?

— Може, й не ваша. Але ви зловживали своїм впливом.

— Де ж пак! — вигукнув Пітто. — Врешті, якщо ви обстежували Філіпа, то мусите добре знати, що він несповна розуму.

— Не зовсім, — посміхаючись, відказав лікар. — Звичайно, в нього тяжка спадковість. З батькового боку, — докинув він, зиркнувши на генерала. — Та це не психопатія. Це був самотній хлопець, непристосований до життя, ледачий і марнославний. Тики, фобії, звичайно, з переважанням сексуальних ідей. Останнім часом він досить часто приходив до мене, ми розмовляли, і він зізнався мені, що… як би його висловитися пристойніше? Вибачте відвертість медика, — сказав він пані Ляказ. — Одне слово, він зізнався, що в нього були часті й систематичні полюції. Знаю, чимало моїх колег вбачають у цім усього лиш наслідок, та я, так само, як і Ескіроль, розглядаю це радше як причину. Тож він тяжко переживав те, що пан Мандус вдало називає кризою підліткової самобутности: йому потрібен був провідник. Кепським, кепським пастирем були ви, пане Пітто.

Погляд пані Ляказ немовби випадково зупинився на Пітто; але витримати його було несила. Пітто вирішив краще обернутися до психіятра.

— Прошу вибачення в пані Ляказ, — озвався він, — та якщо ви вже змушуєте мене, то повинен відверто вам заявити, що завжди вважав Філіпа цілковитим дегенератом. Якщо він потребував провідника, то чому ви не взяли його під своє крило? Це ваш обов'язок.

Психіятр сумно посміхнувся і, зітхнувши, облизнув губи. Вона усміхалася, вона стояла, спершись об дверцята каюти, по спині повзли дрижаки, та вона спокусливо усміхалася.

— Гаразд, крихітко моя, — сказав капітан, — загляньте до мене о дев'ятій годині, я подумаю, що можна зробити для вас і ваших подруг. — В нього були порожні світлі очі, червоне обличчя, він погладив її груди і шию й докинув: — Не забудьте, сьогодні увечері о дев'ятій.

— Генерал Ляказ передав мені декілька сторінок з Філіпового щоденника, і я вирішив, що ознайомитися з ними — це мій обов'язок. Пане Пітто, з цього щоденника випливає, що ви шантажували бідолашного хлопця. Знаючи, наскільки він прагне вашої поваги, ви користувалися цим, щоб вимагати від нього певних послуг, про які він замовчує у своєму записнику. Останнім часом він мав намір збунтуватися, і ви з такою зневагою ставилися до нього, що призвели до відчаю.

Що їм відомо? Та його лють була дужча, він теж усміхнувся. Мод усміхалася й кивала на прощання, її зад був уже надворі, а б'юст іще вклонявся у гарячому пахучому повітрі каюти.

— Та певно ж, капітане. Отож до зустрічі о дев'ятій, о дев'ятій, капітане, домовилися.

— А хто призвів його до відчаю? Хто принижував його ввесь час? Хіба це я дав йому ляпаса за столом у суботу? Хіба я вважав його несповна розуму, посилав до психіятра і змушував відповідати на принизливі запитання?

— Ви теж мобілізовані? — запитав офіціянт.

Жорж усміхнувся йому з нещасним виглядом, та потрібно було говорити, відповідати на запитання двох молодих жінок.

— Ні, — відказав він, — я їду до Парижу в справах.

Від пронизливого голосу пані Ляказ він аж здригнувся.

— Ви замовкнете? Замовкнете ви чи ні? Як ви зневажаєте його! Цій дитині всього двадцять років, а ви роздягнули її, обілляли брудом, а мене ви поважаєте чи ні? Може, він уже кинувся в Сену, а ви тут знай перекладаєте відповідальність один на одного! Ми всі винні, він казав: не доводьте мене до реченця, а ми разом довели його до реченця.

Генерал почервонів, Мод почервоніла.

— Готово, — сказала вона, — незабаром прийдуть забрати наш багаж, ночуватимемо в другому класі.

— Люба моя, — сказала Франс, — от бачиш, ти робила з цього проблему, а все виявилося набагато простіше.

— Розо! — сказав він, не підвищуючи голосу і втупивши в неї свої олив'яні очі. Вона здригнулася і, розтуливши рота, зиркнула на нього.