Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.

Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.

— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.

— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.

— Кого це «всіх»?

Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.

— Усіх фашистів, — сказав Пабло.

Ґомес відхилився назад і зареготався.

— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.

Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.

— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!

— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?

Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.

— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.

Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.

— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.

— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.

— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.

Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.

— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.

— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.

Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:

— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!

— Бачиш, — озвалася Сара.

— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.

— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: «Це я пустила його на світ». Гомесові зробилося соромно. «Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня».

— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?

— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.

— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.

Ґомес знизав плечима.

— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.

— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.

— Я не лихий, — сказав Ґомес.

— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.

Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх обіймах цілісіньку ніч, і думав: «В неї немає дружніх почуттів до мене. Й ніжности теж. І поваги. Вона мене кохає, от і все: хто ж лихіший з-поміж нас двох?»

Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. «Недобрий я», — подумалося йому.

— Гаряча вода є? — поспитався він.

— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.

— Гаразд, — мовив Ґомес. — Що ж, буду голитися.

Він увійшов до вбиральні, покинувши двері відчиненими, пустив воду і пошукав лезо. «Коли я поїду, — подумалося йому, — ця стрілянина тут довго не протриває». Звичайно ж, після його від'їзду Сара зачинить малюка у своїй здоровецькій шафі з ліками; якщо тільки не вирішить, що простіше буде забути його тут. «Вона його навчає тільки дівчачим іграм», — подумав він. Через скільки часу побачить він Пабло і що зробить вона з дитини? А все ж у малюка стійкий вигляд! Він підійшов до умивальниці й угледів у дзеркалі їх обох. Пабло стояв посеред кімнати, захеканий, червоний мов буряк, розставивши ноги і застромивши руки до кишень. Сара стояла перед ним на колінах і мовчки дивилася на нього. «Вона хоче дізнатися, чи схожий він на мене», — подумав Ґомес. Йому стало незручно, і він зачинив двері.