Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Видно було, що Вайса не переконали ці слова. Бірненшатц підійшов до нього й тицьнув йому в груди вказівним пальцем.

— Послухай-но, Вайсику, — мовив він, — ось що я тобі скажу: у 1910 році я покинув Польщу і приїхав до Франції. Мене тут гарно прийняли, я добре влаштувався, тож я сказав собі: гаразд, тепер моя країна — Франція. В 1914 році прийшла війна. Добре: я кажу, що йду на війну, бо це моя країна. І я знаю, що таке війна, я був на Шмен-де-Дам… От тільки тепер я тобі скажу: я — француз. Не жид, не французький жид — француз. Мені шкода берлінських і віденських жидів, які сидять у концентраційних таборах, мене лютить навіть думка про те, що десь катують людей. Та послухай мене уважно: я зроблю все, щоб завадити навіть одному французові дерти за них горлянку. Я почуваюся ближчим до першого типу, який зустріну сьогодні увечері на вулицях, ніж до своїх дядьків у Ленці чи небожів у Кракові.

Вайсове лице було понуре й уперте. З жалюгідною посмішкою він сказав:

— Навіть якби це й було правдою, хазяїне, то краще було б вам цього не казати. Тим, хто йде на війну, потрібні підстави, щоб на неї йти.

Бірненшатц відчув, як щоки його зашарілися від збентеження. «От бідолашний хлопець», — вкололо його сумління.

— Маєш рацію, — хутко відказав він, — я всього лиш старий базіка, й мені не варто говорити про цю війну, адже я не беру в ній участи. Коли ти вирушаєш?

— Потягом о шістнадцятій тридцять, — сказав Вайс.

— Сьогоднішнім потягом? То що ти тут робиш, га? Ану хутчій, хутчій до своєї дружини. Гроші треба?

— Не зараз, дякую.

— То забирайся. Пришлеш свою дружину до мене, я з нею все владнаю. Давай, давай. До зустрічі.

Він відчинив двері й випхав його з кімнати. Вайс попрощався, нерозбірливо бурмочучи слова подяки. Через Вайсове плече Бірненшатц угледів чоловіка, який сидів у приймальні, поклавши капелюх на коліна. Він упізнав Шалома й насупив брови: не любив, коли відвідувачів змушують чекати.

— Зайдіть, — сказав він. — Давно чекаєте?

— З півгодинки, — покірно усміхаючись, відказав Шалом. — Та що таке півгодини? Ви ж так зайняті. А в мене часу багато. Що я роблю з ранку до вечора? Чекаю. Життя у вигнанні — це суцільне очікування, ви ж знаєте.

— Заходьте, — жваво сказав Бірненшатц. — Заходьте. Мене мали б попередити.

Шалом увійшов; він знай усміхався й уклонявся. Бірненшатц увійшов за ним і зачинив двері. Він пречудово впізнав Шалома: «Він відігравав якусь ролю в баварському профспілковому русі». Шалом вряди-годи заглядав до нього, випрошував дві-три тисячі франків і зникав на декілька тижнів.

— Беріть сиґару.

— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.

— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?

Шалом шукав стільця.

— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.

Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.

— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: «Що вам потрібно?» і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.

Він був малий на зріст, жвавий наче вивірка, свого портфеля він поставив на стілець, і тепер його руки стали вільні й аж літали довкруг його здоровецьких червоних вух. «Це тому що він може виглядати жидом, цей чоловічок». Бірненшатц недбало підійшов до люстра і хутко зиркнув у нього: зріст метр дев'яносто, переламаний ніс, обличчя мов у американського боксера, великі окуляри; ні, ми не одної породи. І все ж таки він не зважувався дивитися на Шалома, він почувався скомпрометованим. «Нехай він іде собі. Нехай би він зараз же ушився звідси». Та на це не можна було розраховувати. Лише завдяки тривалості свого візиту і грайливій жвавості балачки Шалом у власних очах відрізнявся від простого жебрака. «Треба щось казати», — подумав Бірненшатц. Шалом мав на це право. Він мав право на свої три купюри і якісь там чверть години бесіди. Бірненшатц сів на краєчку свого бюра. Його права рука, яку він застромив до кишені піджака, обмацувала портсиґар.