«…до мене з малюком. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені…»; одна долоня важко лягла на його ліве плече, друга лягла на праве. Гарячий і дружній потиск. Ну от: він сховав листа до кишені й підвів очі.
— Вітаю.
— Одетта щойно сказала мені… — мовив Жак, занурюючи свій погляд в очі Матьє. — Бідолахо ти старий!
Не зводячи очей зі свого брата, він сів у фотель, з якого щойно встала Одетта; рука, яку він насилу почував своєю, спритно підсмикнула штани; ноги схрестилися самі. Ці дрібниці його не обходили: він увесь зробився власним поглядом.
— Знаєш, я не вирушаю сьогодні, — сказав Матьє.
— Знаю. Не боїшся, що будуть неприємності?
— Ат! Кількома годинами пізніш…
Жак глибоко зітхнув.
— Що ти хочеш, аби я тобі сказав? Раніше, коли хтось шов на війну, йому могли сказати: захищай своїх дітей, свою свободу або ж край, захищай Францію, врешті, могли знайти підстави для того, щоб ризикувати своєю шкурою. Але сьогодні…
Він стенув плечима. Матьє схилив голову і шкрябав по землі закаблуком.
— Ти не відповідаєш, — проникливим голосом сказав Жак. — Ти вважаєш за краще не відповідати, боїшся, що забагато скажеш. Таж я знаю, що ти думаєш.
Матьє знай шкрябав черевиком по землі; не підводячи голову, він сказав:
— Та ні, цього ти не знаєш.
Запала коротка мовчанка, потім він почув нерішучий братовий голос:
— Що ти хочеш сказати?
— А те, що я взагалі нічого не думаю.
— Нехай буде так, — сказав Жак із прихованим роздратуванням. — Ні про що не думаєш, але у відчаї, це те ж саме.
Матьє силувано звів голову й усміхнувся.
— І не у відчаї теж.
— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?
— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.
Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.
— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе. Як це? У мене був брат-бунтар, цинічний, задерикуватий, брат, який ніколи не хотів, щоб його пошили в дурні, який ніколи й мізинцем не кивнув без того, щоб не спитати себе, а чому це він кивнув мізинцем, а не вказівним пальцем, і чому кивнув саме мізинцем правої руки, а не лівої. І от війна, його посилають на передову лінію фронту, і мій брат-бунтар, мій розбивач полумисків, нічого не питаючи, люб'язно вирушає в дорогу та ще й каже: я йду на війну, бо не можу вчинити інакше.
— Це не моя вина, — відказав Матьє. — Я так і не зміг виробити свій погляд на подібні речі.
— Ну, то погляньмо на них, — сказав Жак, — тут все зрозуміло: ми маємо такого собі добродія — назвемо його Бенеш — який узяв на себе рішуче зобов'язання зробити з Чехословаччини федерацію на швайцарський кшталт. Він зобов'язався це зробити, — з притиском повторив Жак, — я прочитав це у протоколах Мирної конференції, як бачиш, у мене свої джерела. І ця обіцянка означала надання судетським німцям справжньої етнографічної автономії. Гаразд. Відтак цей добродій геть забуває про свої обіцянки і заправляє тими німцями, судить тих німців і здійснює в їхньому краю поліційну владу через чехів. Німцям це не подобається: це їхнє святе право. Тим паче що я знаю тих чеських урядовців, бував я в Чехословаччині: вони страшенно занудні! Що ж, тепер їм хочеться, щоб Франція, країна, як вони кажуть, свободи, проливала свою кров за те, аби чеські урядовці й далі чинили дрібні утиски німецькому населенню, — ось чому ти, викладач філософії в ліцеї Пастера, підеш на фронт, аби останні роки своєї молодости провести глибоко під землею, поміж Бітхе й Віссембургом. Що ж, тепер ти зрозумів, що мої вуха трохи зашарілися, коли ти сказав мені, що покірно йдеш на війну й що тобі начхати, справедлива ця війна чи несправедлива.
Матьє збентежено дивився на свого брата; він думав: «Етнографічна автономія, ніколи не додумався б до такого». Втім для очищення совісти він усе ж таки сказав:
— Тепер Судети хочуть приєднання до Німеччини, а не етнографічої автономії.
Жак зробив страдницьку гримасу.
— Ради бога, Матьє, не кажи, як мій консьєрж, не прозивай їх Судетами. Судети — це гори. Кажи «судетські німці» або ж просто «німці». Ну й що? Вони хочуть приєднатися до Німеччини? Що ж, їх довели до краю. Якби їм напочатку дали те, що вони просили, то ми не опинилися б ув отакому становищі. Та Бенеш хитрував, лукавив, бо великі пуріци в нас змусили його повірити, що за ним стоїть Франція: і ось результат.
Читать дальше