Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Ось тобі, — сказав він. І поки вона розглядала перли, додав: — Наступного року вони будуть коштувати удвічі більше, та то вже будуть останні: намистам прийде кінець.

Вона хотіла було знову його поцілувати, та він сказав:

— Годі, тішся собі, тішся! Йди вже хутчій, а то запізнишся на свої лекції.

Вона пішла, усміхнувшись мимохідь Вайсові; молода дівчина зачинила за собою двері, пройшла через приймальню, де сиділи секретарки, вийшла, і Шалом, який, поклавши капелюха на коліна, сидів на краєчку стільця, подумав собі: гарна жидівочка; в неї було маленьке, витягнуте вперед мавпяче личко, яке можна було обхопити долонею, великі короткозорі й вельми гарні очі, либонь, це була донька Бірненшатца. Шалом підвівся і віддав легкий поклін, який вона не могла не помітити. Він знову сів і подумав собі: дуже розумною вона виглядає; ми, жиди, такі, наші почуття написані на наших обличчях, можна сказати навіть, що ми несемо на собі відбиток страдництва. Пан Бірненшатц думав про перли, казав собі: «Це незлецьке вкладання коштів». Вони коштували сто тисяч франків, йому подумалося, що Елла прийняла їх без особливого захвату, але і небайдуже; ціну речам вона знала, та вважала цілком природним, що в неї завжди є гроші, що їй дарують гарні дрібнички, що вона щаслива. Боже милий, та якби ми зі своєю дружиною і всією ріднею в Кракові доскочили тільки цього одного, якби в житті мені тільки й поталанило, що народити на світ це дівчисько, нащадка польської жидви, дитину, яка не дуже сушить собі мізки, не бавиться у страждання, знаходить цілком природним, що вона щаслива, то я вважав би, що не згаяв дарма свого життя. Він обернувся до Вайса.

— Знаєш, куди вона ходить? — поспитався він. — Б'юся об заклад, що не вгадаєш. На лекції в Сорбонну! Це просто диво якесь.

Вайс невиразно посміхнувся, та з обличчя його не сходив напружений вираз.

— Хазяїне, — сказав він, — я прийшов попрощатися.

Бірненшатц глянув на нього поверх окулярів.

— Ти йдеш?

Вайс кивнув, і Бірненшатц вирячився на нього від подиву.

— Так я і знав! То ти настільки дурний, що маєш посвідку номер 2?

— Це факт, — усміхаючись, відказав Вайс, — настільки я дурний.

— Нічого собі, — сказав Бірненшатц, складаючи руки на грудях, — гарну свиню ти мені підклав! Що ж я без тебе робитиму?

Він неуважно повторив: «Що я без тебе робитиму? Що ж я робитиму без тебе, га?», намагаючись пригадати, скільки ж у Вайса дітей. Той скоса дивився на нього з стурбованим виглядом.

— Та що вже! Ви легко знайдете для мене заміну, — сказав він.

— О ні! Треба буде вже платити тобі, навіть якщо ти нічого й не робитимеш; ти ж не хотів би, щоб я взяв когось. Твоє місце чекатиме на тебе, мій хлопче.

Вайс був схвильований, скосивши очі, він потер носа, потворний він був настільки, що нехай йому дідько.

— Хазяїне… — почав було він.

Бірненшатц обірвав його: подяки — це так непристойно, та й не відчував він особливої приязні до Вайса, адже він був одним із тих, у кого їхній приділ на обличчі був написаний, в них були затаєні очі й одвисла нижня губа, яка тряслася від доброти і скорботи.

— Гаразд, — сказав він, — гаразд. Ти не покидаєш нашої фірми, представлятимеш її серед панів офіцерів. Ти ж лейтенант?

— Капітан, — відказав Вайс.

Чортів капітан, подумав Бірненшатц. У Вайса було щасливе обличчя, його великі вуха почервоніли. Чортів капітан — і чортова ця війна, і вся ця військова гієрархія.

— Ото вже дурість, еге? — поспитався він.

— Гм!.. — відказав Вайс.

— А що, не дурість хіба?

— Та певно, — сказав Вайс. — Але я хотів би сказати от що: для нас це не така вже й дурість.

— Для нас? — подивовано запитав Бірненшатц. — Для нас? Про кого ти кажеш?

Вайс опустив очі.

— Для нас, жидів, — сказав він. — Після того, що зробили з жидами в Німеччині, у нас є підстави для того, щоб воювати.

Бірненшатц зробив декілька кроків, він був роздратований.

— А що це означає: ми, жиди? — поспитався він. — Невідомо. Щодо мене, то я француз. Ти почуваєшся жидом?

— Мій двоюрідний брат із Ґраца живе в мене з березня, — відказав Вайс. — Він показував мені свої руки. Від ліктя до пліч вони попалені сиґарами.

Бірненшатц різко зупинився, вхопився своїми дужими руками за спинку стільця, й ув очах його завирувала темна лють.

— Ті, хто це зробив, — почав він, — ті, хто зробив це…

Вайс усміхався; Бірненшатц заспокоївся.

— Це не тому, що твій двоюрідний брат є жидом, Вайсе. Це тому, що він людина. Я не можу терпіти насильства над людиною. Але що таке жид? Людина, яку інші люди приймають за жида. Он поглянь на Еллу. Якби ти не знав її, то хіба прийняв би її за жидівку?