Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Та зачекай-но, — вже плаксиво сказала вона, — ти сто разів казав мені, що не хочеш цієї війни, що то була б катастрофа, що потрібно провадити переговори з німцями, от я й гадала, що ти будеш задоволений.

Бірненшатц стенув плечима і заглибився в газету. Пані Бірненшатц на хвилю зупинила сповнений подивом і докорами погляд на цьому паперовому бастіоні, нижня губа в неї тремтіла. Потім вона зітхнула, насилу підвелася і рушила до дверей.

— Не розумію я вже ні чоловіка, ні дочки, — виходячи, сказала вона.

Елла підійшла до батька і легенько поцілувала його в маківку.

— Що з тобою, тату?

Бірненшатц поклав окуляри й підняв до неї обличчя.

— Мені немає чого сказати. Я вже не в тому віці, аби брати участь у цій війні, правда ж? Тож краще промовчати.

Він ретельно згорнув газету; немовби сам до себе, він пробурмотів:

— Я був за мир…

— Та й що?

— Та й що?..

Він схилив голову ліворуч і кумедним дитячим порухом підвів праве плече.

— Мені соромно, — понуро сказав він.

Здоровань Луї вилляв відро у вбиральню, дбайливо зібрав воду губкою, потім поклав губку в відро й одніс його до стайні. Він зачинив двері, пройшов через двір й увійшов до корпусу Б. Казарма була порожня. «Вони й не думають іти звідси, — сказав собі Здоровань Луї. — Напевне, їм тут подобається». Він дістав з-під ліжка свої штани й цивільний піджак. «А от мені тут не подобається», — сказав він, починаючи розбиратися. Він ще не насмілювався радіти, казав: «Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають». Він надів штани і дбайливо порозкладав на ліжку своє військове вбрання. Він не знав, чи господар візьме його назад. «А хто зараз пасе вівці?» Він узяв свою торбу і вийшов. Біля умивальниці було четверо солдатів, які, регочучи, дивилися на нього. Здоровань Луї помахав їм рукою і перейшов через двір. В нього не було ні шеляга, та він піде собі пішки. «Помагатиму на фермах, то мені дадуть попоїсти». Раптом він знову побачив блякле голубе небо над вересовими чагарями Каніґу, побачив невеличкі жваві спини овець і зрозумів, що він вільний.

— Гей-но, ви! Куди це ви зібралися?

Здоровань Луї обернувся: то був сержант Пелтьє, гладун. Задихаючись, він гнав до нього.

— Оце гарно! — біжучи, казав він. — Оце гарно, це нічого собі!

Він зупинився за кілька років од Здорованя Луї, червоний мов буряк од гніву і задушшя.

— Куди це ви зібралися? — повторив він.

— Я йду звідси, — відказав Здоровань Луї.

— Ви йдете звідси! — повторив сержант, склавши руки на грудях. — Ви йдете!.. А куди ви йдете? — з безнадійним обуренням поспитався він.

— Додому! — відказав Здоровань Луї.

— Додому! — повторив сержант. — Він іде додому! Звичайно ж, йому не подобається харчування або ліжко рипить. — Він знову напустив на своє обличчя поважної погрози і сказав: — Вчиніть мені таку втіху, кругом — і бігом руш! А я вже займуся вами, парубче.

«Він не знає, що вони помирилися», — подумав Здоровань Луї. І сказав:

— Пане сержанте, підписали мир.

Сержант, здається, й вухам своїм не повірив.

— Ви що, дурника з себе корчите чи хочете покепкувати з мене?

Здоровань Луї не хотів гніватися. Він обернувся і пішов собі. Та гладун побіг за ним, сіпнув за рукав і перепинив йому дорогу. Він вперся у нього черевом і заволав:

— Якщо ви не зараз же не послухаєтеся, то вас віддадуть під трибунал!

Здоровань Луї зупинився і почухав потилицю. Він подумав про Марсель, і в нього заболіла голова.

— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають, — тихо сказав він.

Сержант волав і тряс його за вилоги піджака.

— Що ви кажете?!

— Ось уже вісім днів, як мені тут і дихнути не дають! — грімким голосом крикнув він.

Він ухопив сержанта за плече і вдарив його в обличчя. За мить він мусив просунути руку йому під пахву, щоб утримати його на ногах, і гамселив далі; хтось ухопив його за поперек, потім йому почали виламувати руки. Він покинув сержанта Пелтьє, який мовчки повалився додолу, і почав струшувати чоловіків, які повисли на ньому, та хтось підставив йому ногу і він повалився на спину. Він почали товкти його зверху, а він одвертав голову праворуч і ліворуч, щоб ухилитися від ударів, і задихаючись, казав:

— Дайте мені піти, хлопці, дайте ж мені піти, кажу ж вам, оголосили мир.

Ґомес вишкріб нігтями кишеню й дістав звідти декілька дрібок тютюну всуміш із пилюгою і уривками ниток. Він натоптав ними люльку і запалив. Дим був їдкий і задушливий.

— Запаси тютюну вже скінчилися? — поспитався Ґарсен.