— Щоб схожість була цілковитою, нас зустрічала поліція.
— Та як це? — зробивши здивоване обличчя, запитав Ештон-Ґвоткін.
— Нас привезли до готелю «Реґіна» в поліційному авті, — пояснив Масткін.
— Ох-ох-ох, — обурено сказав Ештон-Ґвоткін.
Тепер це була рука; вона спускалася стегнами, легка й немовби байдужа; пальці доторкнулися до її живота. «Нічого, — подумала вона, — це комаха. Я сплю. Сплю. Це сниться мені; я не поворухнуся». Масарик узяв мапу, яку йому передав сер Горас Вілсон. Терени, які підлягали негайній окупації німецькими військами, позначалися голубим. Якусь мить він дивився на неї, а потім люто кинув на стіл.
— Я… я ніяк не втямлю, — сказав він, дивлячись в очі панові Ештону-Ґвоткіну. — Ми ще суверенна держава?
Пан Ештон-Ґвоткін стенув плечима; здавалося, він хотів дати до зрозуміння, що ні при чому; та Масарик подумав, що він схвильований дужче, ніж хотів показати.
— Переговори з Гітлером дуже важкі, — зауважив він. — Враховуйте це.
— Все залежало від твердости великих держав, — шорстко відказав Масарик.
Англієць легенько зашарівся. Він випростався і врочистим тоном сказав:
— Якщо ви не приймете цієї угоди, то вам доведеться самотужки залагоджувати свої справи з Німеччиною. — Він відкашлявся і вже м'якше додав: — Може, французи скажуть вам про це в більш прийнятній формі. Але, повірте мені, вони дотримуються тієї ж думки; якщо ви відмовитеся, то вони більше не цікавитимуться вами.
Масарик понуро засміявся, і всі замовкли. Почувся шепіт:
— Ти спиш?
Вона не відповіла, та відразу ж відчула губи на своєму вусі, а далі на неї налягло все тіло.
— Івіш! — пробурмотів він. — Івіш!
Не треба було ні відбиватися, ні волати; мене ж ніхто не гвалтує. Вона перевернулася на спину й чітко відказала:
— Ні, не сплю. Та й що?
— Я кохаю тебе, — сказав він.
Бомба! Бомба впаде з висоти п'ять тисяч метрів і заб'є їх як стій! Відчинилися двері, й увійшов сер Горацій Вілсон; він дивився вниз; одколи вони приїхали, очі його були опущені, й він балакав з ними, дивлячись у підлогу. Вряди-годи він усвідомлював це: хутко піднімав голову і дивився їм ув очі порожнім поглядом.
— Вас чекають, панове.
Троє чоловіків пішли за ним. Вони пройшли довгим порожнім коридором. На стільці дрімав коридорний служка; готель здавався мертвим; його тіло було гаряче, він притиснувся грудьми до грудей Івіш, й вона почула вогке ляскання присоски, вона геть спливала їхнім потом.
— Якщо ви кохаєте мене, — сказала вона, — то відсуньтеся, бо мені страшенно гаряче.
— Це тут, — відступаючи набік, мовив сер Горацій Вілсон. Він не відсунувся, одною рукою він здер укривало, а другою міцно тримав її за плече, тепер він лежав на ній і м'яшкорив її плечі й стегна своїми дужими руками, своїми загребущими руками, а його благальний дитячий голос знай повторював:
— Я кохаю тебе, Івіш, кохання моє, я тебе кохаю.
То була невеличка, низька й залляла світлом зала. Панове Чемберлен, Даладьє і Леже стояли за столом із паперами. В попільничках було повно цигаркових недопалків, та ніхто більше не курив. Чемберлен поклав долоні на стіл. У нього був зморений вигляд.
— Панове, — привітно всміхнувшись, мовив він.
Масарик і Мастний мовчки вклонилися. Ештон-Ґвоткін хутко відступив од них, немовби йому вже несила було зносити їхнє товариство, і став позаду Чемберлена поруч із сером Горасом Вілсоном. Тепер перед двома чехами було п'ятеро чоловіків потойбіч столу. За ними були двері й порожні коридори готелю. На мить зависло важке мовчання. Масарик глянув по черзі на кожного з них, потім пошукав погляд Леже. Та Леже складав папери у портфель.
— Сідайте, панове, — сказав Чемберлен.
Французи й чехи посідали, та Чемберлен і далі стояв.
— Що ж… — промовив Чемберлен. В нього були червоні від сну очі. Він невпевнено розглядав свої руки, потім випростався і сказав:
— Франція й Великобританія щойно підписали угоду, яка стосується німецьких претензій щодо Судетів. Завдяки добрій волі всіх ця угода може розглядатись як певний поступ порівняно з Ґодесберзьким меморандумом.
Він закашлявся й замовк. Масарик напружено сидів у фотелі, він чекав. Чемберлен, здавалося, хотів провадити далі, проте затнувся і простягнув листок Мастному.
— Ознайомтеся, коли ваша ласка, з цим документом. Гадаю, краще буде, якщо ви прочитаєте його вголос.
Мастний узяв листок; хтось м'якою ступою пройшов у коридорі. Потім кроки затихли, і десь у місті годинник вибив два рази. Мастний почав читати. В нього була монотонна гугнява вимова; читав він помалу, немовби думав після кожної фрази, і листок тремтів у його руках:
Читать дальше