Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Ого, — сказав Жак, — гарно ти хильнула!

Одета раптом засміялася. Вона сказала:

— Гадаю, резервістів незабаром мобілізують.

— За пару тижнів або за місяць, — відказав Жак.

Вона знову засміялася і ковтнула вина. А потім кров зненацька кинулася їй ув обличчя.

— Що з тобою? — поспитався Жак. — Ти геть почервоніла.

— Дрібниці, — сказала вона, — забагато випила, от і все.

Я ніколи б не поцілувала його, якби знала, що він так хутко повернеться.

— Сідайте, сідайте!

Потяг поволі рушив. Чоловіки з реготом і галасом погнали до нього; вони купами повисли на підніжках. У вікні вигулькнуло обличчя слюсаря, по ньому котився піт, він обіруч учепився за край вікна.

— Ради Бога, — сказав він, — пособіть хутчій, а то впаду!

Матьє підтягнув його, він заліз у вікно і плигнув у коридор.

— Ху, — втираючи лоба, сказав він. — Я вже гадав, що обидві ноги там залишу.

З'явився і скрипаль.

— Що ж, усі зібралися.

— Зіграємо?

— А певно.

Вони увійшли до купе; Матьє дивився на них через шибку. Спочатку вони хильнули червоного вина, потім адвокат дістав свого носовичка, й вони постелили його на колінах.

— Здавай!

Слюсар пукнув.

— Гарно пурхнула! — сказав він, показуючи під стелею на уявну ракету.

— Ото мерзотник! — радісно сказав друкар.

«Що вони роблять тут? — подумав Матьє. — А що я тут роблю?» Їхні долі розвіялися, час знову почав текти навмання, без мети; потяг котився без мети, за звичкою; уздовж потяга пливла інертна дорога; тепер вона нікуди не провадила, це було всього лиш асфальтове шосе. Літаки зникли; війна щезла. Бліде небо, в якому займалося мирне надвечір'я, глухе село, картярі, сплюхи, розбита пляшка в коридорі, недопалки в калюжі вина, їдкий сморід сечі, всі ці незначущі залишки… «Мов після свята», — подумав Матьє, й серце його стиснулося.

Дус, Мод і Рюбі піднімалися вулицею Канеб'єр. Дус була дуже жвава; вона завжди полюбляла політику.

— Здається, це було непорозуміння, — пояснювала вона. — Гітлер думав, що Чемберлен і Даладьє хотять чинити йому капості, а Чемберлен і Даладьє гадали, що він хоче на них напасти. І тоді Муссоліні знайшов їх і втокмачив у їхні голови, що вони помиляються; тепер усе владналося: завтра вони разом будуть снідати.

— Ото вже понапиваються, — зітхнула Рюбі.

Канаб'єра мала святковий вигляд, люди йшли дрібними кроками, були такі, що сміялися самі до себе. Мод було тоскно. Звичайно, вона була задоволена, що все воно так уладналося, та раділа більше за інших. Так чи так, а їй доведеться згаяти ще одну ніч у тісній смердючій кімнатці готелю «Женьєвр», а потім знову вокзали, потяги, Париж, безробіття, дешеві забігайлівки й біль у шлунку: зустріч у Мюнхені, хоч який був би її вислід, нічого не змінить. Вона почувалася самотньою. Проходячи біля кав'ярні «Ріш», вона здригнулася.

— Що з тобою? — поспиталася Рюбі.

— Це П'єр, — відказала Мод. — Не дивися. Він за третім столиком ліворуч. Ну от, готово: він побачив нас.

Він підвівся, він сяяв у своєму лляному костюмі, у нього був такий мужній і такий заможний вигляд. «А певно, — подумала вона, — тепер небезпека позаду». Поки він ішов до неї, вона силкувалася викликати у пам'яті його зелене обличчя в тій каюті, що просякла духом блювотиння. Та дух і обличчя розвіяв морський вітер. Він поздоровкався з нею, він здавався геть впевненим у собі. Вона хотіла було обернутися до нього спиною, але тремтячі ноги мимоволі понесли її до нього. Усміхаючись, він сказав їй:

— То ми так і розлучимося, не випивши навіть по чарчині на прощання?

Вона глянула йому в обличчя, подумала собі: це боягуз. Та цього не було помітно. Вона бачила насмішкуваті вуста сміливця, мужні щоки і випуклого борлака.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Все давня історія.

Вона подумала про свою готельну кімнатку, в якій тхнуло нашатирем. Вона сказала:

— То запроси Дус і Рюбі.

Він підійшов до них і усміхнувся. Рюбі він подобався, тому що був вишуканим чоловіком. Три квітки посідали кружкома на терасі кав'ярні «Ріш». То був справжнісінький квітник; квіти, говіркі сонячні обличчя, знамена, водограї, сонце. Вона опустила повіки і глибоко зітхнула: перед її очима оберталося сонце, не можна судити про людину лише за нападом морської хвороби. Для неї теж настав Мир.

«Чому вони не люблять мене?» Він був сам у сірій залі, він нахилився вперед, впершись ліктями у стегна, підтримуючи долонями тяжку голову. Поруч із собою на лавці він поклав канапки і поставив філіжанку з кавою, що їх приніс йому пополудні поліцай; навіщо їсти: всьому кінець. Вони захочуть силоміць забрати його до війська, він відмовиться, за це засудять до шибениці або ж до двадцяти років тюряги; його життя зупинилося тут. Він дивився на нього з глибоким подивом: то був невдатний замір від початку й до кінця. Думки його текли ліворуч і праворуч, безбарвні й рідкі; тільки одна застряла на місці, запитання, на яке не було відповіді: чому вони мене не люблять? В сусідній кімнаті почулися вибухи реготу, поліцаї тішилися. Хтось крикнув басом: