Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

Слюсар і адвокат підвелися. Матьє вийшов за ними у коридор. Він побачив два десятки крихітних прозорих силуетів, креветок у воді неба. Здавалося, вони існують уривками: якщо вони не були на сонці, то зникали.

— А якщо це німаки?

— Не кажи дурниць. Гарно було б, ми ж як на долоні.

Тепер у коридорі було душ із двадцять, і всі вони позадирали голови.

— Не подобається воно мені, — сказав адвокат.

У всіх був стурбований вигляд. Один чолов'яга барабанив пальцями по шклу; ще один вистукував такт ногою. Ескадрилья крутонулася і зникла за потягом.

— Ху! — видихнув хтось.

— Зачекайте, — сказав друкар, — зачекайте-но! Вони вже націлилися, кажу, вам вони кружляють над потягом!

— Он вони! Он вони!

Високий вусатий хлоп'яга опустив шибу і вистромився надвір. Літаки знову з'явилися, один залишив за собою білу стягу.

— Це німаки, — випроставшись, сказав вусань.

— Пощастило.

Позаду Матьє схопився скрипаль: він почав торсати двох сплюхів.

— Що таке? — сонним голосом поспитався один, розтуливши почервонілі очі.

— Оголосили війну! — сказав скрипаль. — Зараз нас будуть бомбувати — над потягом німецькі літаки!

Лола нервово стиснула Борисове зап'ястя.

— Слухай, — сказала вона, — слухай!

Жак побілів, наче крейда.

— Слухай, — сказав він, — зараз скажуть!

То був повільний, низький і глухий голос, який трохи гугнявив.

— Я обіцяв, що сьогодні ввечері зроблю повідомлення про міжнародне становище. Та сьогодні пообіді мені несподівано повідомили про запрошення німецького уряду зустрітися в Мюнхені з канцлером Гітлером, паном Муссоліні й паном Чемберленом. Я прийняв це запрошення.

Гадаю, ви зрозумієте, що напередодні таких важливих переговорів я зобов'язаний відкласти ті пояснення, які я хотів дати вам. Та перед від'їздом я вважаю за необхідне адресувати французькому народові свою вдячність за його мужню і сповнену гідности поведінку.

Я вважаю за необхідне особливо подякувать тим французам, яких призвали до війська, за ту холоднокровність і рішучість, яку вони виявили.

Моє завдання тяжке. Від самого початку труднощів, які спіткали нас, я не перестаю чимдуж трудитися задля збереження миру і захисту життєвих інтересів Франції. Завтра я продовжу ці зусилля з думкою про те, що дію за цілковитою згодою всього народу.

— Борисе! — вигукнула Лола. — Борисе!

Він не відповів. Вона сказала йому:

— Отямся, любий, що це з тобою? Мир: завтра буде міжнародна конференція.

Вона обернулася до нього, червона і збуджена. Він вилаявся крізь зуби:

— А розтуди його! А туди ж його розтуди в Бога— Господа!..

Лолина радість погасла.

— Що з тобою, любий: ти геть позеленів.

— Я на три роки записався до війська — відказав Борис.

Потяг ішов, літаки кружляли.

— Машиніст із глузду з'їхав, — закричав якийсь чоловік. — Чого він не зупиняє? Якщо почнуть скидати бомби, то нас переб'ють, мов худобу.

Друкар був блідий і геть спокійний; він підняв голову і знай стежив за літаками.

— Потрібно стрибати, — процідив він крізь зуби.

— Якого дідька! — відказав адвокат. — Плигати на цій швидкості — нехай йому! — Він дістав хусточку і втер чоло. — Краще потягнути стоп-кран.

Друкар і слюсар перезирнулися.

— Ану ж бо смикни! — сказав друкар.

— А якщо це французи? Буде тоді нам!

Матьє пхнули у спину: якийсь товстун біг до виходу і кричав:

— Поїзд збавляє ходу: всі до дверей!

Друкар обернувся до адвоката; в нього були чудернацькі повільні й невпевнені рухи, зуби вищирилися в недобрій посмішці.

— Бачите, навіть той герой збавляє ходу: значить, це німаки. Це просто так, просто так! — передражнив він адвоката. — Що ж, дивіться, як це просто…

— Я не казав цього, — мляво відказав той. — Я сказав…

Друкар обернувся до нього спиною і попрямував уперед. З усіх купе вибігали люди, вони притьма кидалися в коридор, щоб першими вистрибнути з дверей. Хтось торкнув Матьє за руку, то був малий дідок, він піднімав до нього обличчя і спантеличено дивився на нього.

— Що сталося? Що сталося, га?

— Нічого, — роздратовано відказав Матьє. — Спіть.

Він вихилився з вікна. Двоє чоловіків спустилося на сходинки вагона. Один плигнув, заволавши, торкнувся землі, за інерцією ступнув два кроки, вдарився плечем об телеграфний стовп і головою вперед покотився під укіс. Поїзд уже поминув його. Матьє обернувся й побачив, як він підвівся, геть малий здаля, піднявся руки догори і чкурнув через поля. Другий вагався, нахилившись уперед, і тримався за мідний поручень.