Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— От побачите, побачите, — сказав комісар, — він усе зробить, щоб насолити нам. Надто ж за нинішньої обстановки: спробуйте напередодні війни змусити генерала визнати свою неправоту!

Секретар узяв слухавку й набрав номер. Комісар запалив цигарку.

— Не забувайте про почуття міри, Міране, — сказав він. — Не збивайтеся з професійного тону і не говоріть забагато.

— Гало, — сказав секретар, — гало? Генерал Ляказ?

— Так, — озвався неприємний голос. — Що ви хочете?

— Говорить секретар поліційного комісаріяту вулиці Делямбр.

Голос начебто виявив трохи більше інтересу.

— Так. І що ж?

— Сьогодні до мого кабінету о восьмій годині ранку заявився молодик, — беспристрасним і млявим голосом сказав секретар. — Він називає себе дезертиром і каже, що в нього фальшиві папери. Справді, ми знайшли у нього грубу підробку еспанського паспорта. Він відмовився назвати своє справжнє ім'я. Проте з префектури нам передали опис і фотографію вашого пасинка, й ми відразу ж упізнали його.

Запала мовчанка, й секретар трохи розгублено провадив далі:

— Звичайно ж, пане генерале, ми не порушили проти нього кримінальної справи. Він не дезертир, тому що його ще не призвали до війська; він мав фальшивого паспорта, проте це не злочин, бо в нього не було нагоди скористатися ним. Ми готові передати його у ваше розпорядження, й ви можете приїхати по нього, коли у вас буде час.

— Ви втерли йому бубни? — поспитався сухий голос.

Секретар аж підскочив.

— Що він каже? — поспитався комісар.

Секретар затулив телефон долонею.

— Він питає, чи втерли ми йому бубни!

Комісар звів руки угору, а секретар відказав:

— Ні, пане генерале. Звичайно ж, ні.

— Шкода, — сказав генерал.

Секретар запобігливо захихотів.

— Що він сказав? — поспитався комісар. Та секретар нетерпляче обернувся до нього спиною і схилився над телефоном.

— Я прийду сьогодні увечері або ж завтра. До того часу тримайте його в камері; це буде йому гарним уроком.

— Добре, пане генерале.

Генерал повісив слухавку.

— Що він казав? — поспитався комісар.

— Він хотів, щоб ми втерли бубни хлопчакові.

Комісар розчавив цигарку в попільничці.

— Ти ба! — насмішкувато сказав він.

Вісімнадцята година тридцять хвилин. Сонце стоїть над морем, воно ще не зовсім сіло за обрій, оса ще дзижчить, і війна знай наближається; вона махала й махала рукою, відганяючи осу; за нею Жак маленькими ковтками цідив і цідив віскі. Вона подумала собі: «Життя нескінченне». Батько, мати, брати, дядьки й тітки п'ятнадцять років підряд збиралися у цій вітальні гожими вересневими днями, німі і штивні, мов родинні парсуни; такими полуднями вона чекала вечері, спочатку під столом, а потім на стільчику, займаючись шитвом і питаючи себе, навіщо жити. Всі вони були тут, утрачені пообідні години, тут, у рудому золоті цієї марної пори. Батько теж був тут, за її спиною, він читав «Тан». Навіщо жити? Навіщо жити? Якась комаха незграбно дряпалася шибкою, падала і знову піднімалася угору; Одета проводила її поглядом, їй хотілося плакати.

— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.

Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: «Він мав рацію, море змінилося».

— Що він казатиме?

Жак стенув плечима.

— Скаже нам, що оголошується війна.

Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:

— Кінець.

— Кінець чого?

— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.

— А! — мляво сказала вона.

— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога «Фронту мерзотників», анархії, а то й щось гірше… Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!